Ольга Джокер - Не рідні, Ольга Джокер

- У мене є родичі: бабуля по татовій лінії, дядько і племінниця, але ми останнім часом не надто близькі. Вони навідріз відмовилися приїжджати на похорони мами, а мені так хотілося отримати від них підтримку. 

- А будинок? Будинок, в якому ви жили? Може, варто його продати? 

- Так хто ж його купить! - посміхаюся у відповідь. - У нашій глушині ніхто і задарма не візьме! 

За розмовами про все на світі і ні про що одночасно проходить ще дві години часу. На вулиці починає темніти, народу в торговому центрі стає все більше і більше. 

Я дістаю телефон і перевіряю, чи немає пропущених повідомлень і дзвінків. Побачивши, що на дисплеї порожньо, кидаю його в сумку. Дурна звичка! Звук динаміка включений на максимум, ймовірність того, що я пропущу дзвінок від Кирила, дорівнює нулю, але нічого вдіяти з собою не можу. Якщо проста телефонна розмова з Самсоновим для мене майже свято, то що буде, коли нарешті побачу його наживо? 

- Слухай, так додому не хочеться, - задумливо тягну. - Не хочеш сходити зі мною в відділ нижньої білизни? 

- М-м, подаруночок для опікуна? 

- Можна і так сказати. Кирило скоро приїжджає, і я хочу бути красивою для нього. У всіх сенсах. 

Я не можу похвалитися відвертими комплектами білизни в своєму гардеробі. Здається, що це непрактично і незручно - багаторічна звичка, яку не так просто викорінити. Всі ці тонесенькі шлейки і прозорі мережива не по мені. Вони явно не створені для того, щоб носити їх на кожен день.

Увійшовши в дорогий бутік спідньої білизни, я ходжу між рядами. Тут приємна атмосфера: грає повільна музика і навіть пахне особливо. Якимось ненав'язливим квітковим парфумом. Правда, цінники ахові. І хоча на моїй карті достатньо грошей, щоб зробити покупку, непросто зважитися витратити на один комплект місячну зарплату матері, коли вона працювала медсестрою.

Торкаюся пальцями найтоншого шовку, заплющую очі. Візуалізую, як буду виглядати в ньому. Червоного кольору, з поролоновими вставками, щоб мої маленькі груди здавалися трішки більше. Кирилу має сподобатися. Можна спробувати поміряти. 

- Жахливий  комплект, - чую зовсім близько знайомий голос. 

Обернувшись, я помічаю Олену. Ту саму, з якою одного разу застала Кирила. 

Вона дивовижно виглядає. Дорого, розкішно. У всьому. Рівні локони, бездоганний макіяж і стильний брючний костюм, який підкреслює соковиту фігуру в формі гітари. 

- А я дивлюся, ти чи не ти! - продовжує Олена Прекрасна. 

- Я. 

- Білизна придивляєшся? Для Кирила? 

Я нічого не відповідаю, лише повертаю комплект на місце. На тлі колишньої коханки Самсонова починаю відчувати себе жахливо. Хочеться зіщулитися і втекти світ за очі. 

- Можеш не намагатися, він не особливо шанує дорогу білизну. Зазвичай розриває її на шматочки. Втім, кому я розповідаю! Ти і сама в курсі, так? 

Щоки стають червоними! Я видаю себе повністю. Пульс частішає, дихання нерівне. 

- Не збираюся розмовляти з тобою на подібні теми, - відповідаю суворим тоном. 

Олена гмикає, відкидає за плечі своє розкішне волосся і розглядає мене з голови і до ніг, не намагаючись приховати гидливість на обличчі. Вона, як і я, вважає себе кращою. І це цілком заслужено. 

- Люба, моя тобі порада: знайди собі хлопця простіше. Такого чоловіка, як Кирило, ти не потягнеш. 

- Судячи з усього, ти теж не потягнула, раз він вибрав мене, - відповідаю зухвало, а сама ледве говорю від хвилювання. 

— Це ненадовго, Віка. 

- Віта. Мене звуть Віта.

- Неважливо, - відмахується Олена і, глянувши на наручний годинник з діамантами, додає: - Гаразд, кошеня, мені пора бігти. 

Ледве я хочу видихнути від того, що вона йде, як коханка Кирила раптом обертається: 

- Самсонову привіт. Хоча можеш не передавати. Адже ми бачилися буквально позавчора. 

- Що ти таке кажеш, - лепечу сівшим голосом. - Його немає в місті більше трьох тижнів. 

- Наївна моя дівчинка ... 

З цими словами Олена остаточно розвертається і, виляючи стегнами, направляється до каси. 
Я ж стою, немов до землі прибита, з місця зрушити не можу. Що вона таке несе? Це нісенітниця повна! Прекрасно знаю, що Кирила не було і немає в місті. 

Через декілька секунд підходить Машка і пропонує на вибір два комплекти нижньої білизни. Я негативно мотаю головою і вилітаю з магазину. Подруга наздоганяє і щось вигукує мені в спину, а я продовжую бігти щодуху, збиваючи людей на своєму шляху. Зупиняюся лише тоді, коли починає поколювати в легенях від нестачі кисню. Штовхнувши двері, виходжу на вулицю. 

Сильний вітер дме в обличчя, я жадібно хапаю його ротом і намагаюся заспокоїтися. Ну що я справді? Ясно ж, чого домагалася Олена - вибити у мене грунт з-під ніг. І судячи з моєї реакції, у неї вийшло. 

Дістаю з сумочки телефон, хаотично тисну на дисплей. Знаходжу номер Кирила і не роздумуючи набираю його. 

- У тебе щось термінове? - різко питає Самсонов. 

- Ні. Тобто так. Я зустріла Олену. Твою коханку, - для чогось уточнюю, хоча він, мабуть, і так все зрозумів. - Уявляєш, вона сказала, що ви бачилися позавчора. Ти... невже ти був в столиці? Або це неправда, Кирило? Скажи, що вона спеціально так сказала, щоб мене розлютити... 

На іншому кінці дроту повисає тривала пауза. Нутрощі скручує в тугий вузол, мене починає нудити. Хоча я прекрасно розумію, якою буде відповідь, до останнього сподіваюся, що давить тиша в динаміці лише тому, що у Самсонова поганий зв'язок. 

- Це правда, Віта, - нарешті відповідає він. - Я був в стрлиці позавчора.