Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Такого душевного розладу вона ще ніколи не зазнавала, а тому переселилася в інше місце і вдалася до молитов і замовлянь. Почувши про це, Ґендзі, занепокоєний станом її здоров’я, зібрався з духом і вирішив до неї навідатися. Та оскільки теперішнього її притулку добре не знав, то добирався туди з особливою обережністю. Докладно пояснивши їй причину своєї тривалої і, на жаль, мимовільної мовчанки, він також поскаржився на щораз гірший стан хворої.

«Я сам не дуже цим переймаюся, але не можу спокійно дивитися, як гірко страждає її рідня, а тому вирішив зачекати, поки вона одужає. Я був би щасливий, якби ви поставилися великодушно до такої моєї поведінки...» — сказав він, з жалем дивлячись на її, як ніколи, змучене обличчя. Ніч так і не принесла їм порозуміння, але вдосвіта, коли Ґендзі виходив, пані Рокудзьо, супроводжуючи його привабливу постать своїм поглядом, відчула, що її рішучість остаточно з ним розлучитися ослабла. «Якщо не чужа йому особа народить дитину й уся його увага тепер повністю зійдеться на ній, то сподіватися на поновлення його відвідин — марна справа», — думала вона про Ґендзі, й призабуті похмурі думки раптом заповнили її голову. А ввечері прийшов лист: «Хворій, стан якої останнім часом помітно покращився, раптом знову стало дуже погано, тож я не можу відлучитися від неї», — написав Ґендзі. Вважаючи такі слова його звичайною відмовкою, Рокудзьо все-таки відповіла:

«Хоч знала я, що рукава

Не висохнуть від сліз,

Коли піду дорогою кохання,

Але тепер у безпросвітності

Загрузла, як селянин в болоті рисового поля...

«Таким мілким було це джерело в горах,

Що лиш рукава замочила...»[197]

«Ніхто серед знайомих жінок не може похвалитися таким досконалим почерком, — подумав Ґендзі, читаючи її листа. — Але чому цей світ такий дивний? Кожна жінка настільки приваблива — одна вдачею, інша — зовнішністю, — що не можна з нею розлучитися, але немає жодної, досконалої в усьому». Його відповідь прийшла, коли вже зовсім стемніло: «Чому ж лиш рукава замочили? Виходить, що Ваші почуття неглибокі.

Невже настільки недалеко

Дорогою кохання зайшли Ви,

Що лиш рукава замочили?

А я от загруз у ній, як у болоті,

Що аж промок до нитки.

Якби стан хворої не викликав побоювань, я сам прийшов би з цією відповіддю...»

У домі Лівого міністра шаленів злий дух, який завдавав Аої нестерпних мук. До пані Рокудзьо дійшла чутка, що начебто причина цієї напасті — її мстивий дух або дух її покійного батька, і вона задумалася: «Я можу нарікати лише на свою нещасну долю, але не відчуваю ненависті ні до кого. Хоча, можливо, коли я страждаю, то мимоволі моя душа блукає в мороці...»

Хоча упродовж останніх років вона зазнала чимало прикрощів, але в такому, як цього разу, відчаї, ще не була ніколи. Після дня Обмивання, коли через якусь нікчемну дрібницю її зганьбили і зневажили, вона втратила душевний спокій і, мабуть, тому щоразу, задрімавши на хвилину, уявляла собі, як уві сні, ніби входить у розкішні покої жінки, схожої на свою суперницю, й, накинувшись на неї, люто шарпає за волосся... І таке видиво повторювалося не один раз. «О, як прикро! Невже й справді моя душа покинула тіло й полетіла?.. — часто думала вона немов у нестямі. — У цьому світі люди осуджують навіть найдрібніші вчинки, тим паче не обійдуть й цього випадку». І справді, про неї пішла погана слава. «Вважається звичним, що людина, покидаючи цей світ, залишає в ньому свої образи. Вже цього досить, щоб викликати в тих, хто про це почув, відчуття жаху від уявлення про її тяжкі гріхи. А яка сумна доля випаде мені, якщо про мене, ще при житті говоритимуть з такою відразою! О, як мені перестати думати про нього, жорстокосердого?» — повторювала вона, але, звичайно, не могла викинути його з голови.

Жриця святилища Ісе мала ще торік переїхати в Імператорський палац, але через якісь перешкоди зробила це лише цієї осені. Дев’ятого місяця мало відбутися її переселення в Монастир на рівнині, що в Саґа, а тому йшла підготовка до Другого обмивання. Однак її мати цілими днями лежала в такому дивному напівзабутті, що прислуга жриці, стурбована станом здоров’я пані Рокудзьо, запросила монахів читати молитви в її покоях. Дні й місяці минали без особливої загрози для неї, але без надії на повне одужання.

Хоча Ґендзі раз по раз розпитував про її здоров’я, але стан іншої, дорожчої йому особи, ще більше його тривожив, і душа не мала спокою. Строк вагітності ще не скінчився, і для домашніх була несподіванкою поява першої ознаки пологів, коли в Аої почалися болісні перейми. Хоча вони поспішили вдатися до нових молитов і заклинань, але й це не допомогло — завзятий злий дух все не покидав її. Навіть найвправніші монахи були приголомшені й не знали, що ще можна зробити. Але врешті-решт їм таки вдалося насилу приборкати демона й почути крізь ридання такі слова: «Зупиніться, я хочу щось сказати панові Дайсьо[198]». «Ми так і думали. Все це не просто так!» — вигукнули жінки й підвели Ґендзі до завіси, за якою лежала Аої. Можливо, перед смертю вона хотіла щось сказати йому на прощання?

Лівий міністр і його дружина відступили вбік. Монахи неголосно, але врочисто читали сутру Лотоса. Піднявши нижній край завіси, Ґендзі глянув на прекрасне обличчя хворої та її сильно випуклий живіт. Навіть чужа людина, дивлячись на неї, зворушилася б до сліз, тож, природно, не міг не пожаліти її Ґендзі. На тлі білого одягу яскраво виділялися надзвичайно густі пасма її волосся, перев’язаного шнурком, а сама вона через це здалася йому, як ніколи, привабливою. Взявши її за руку, він сказав: «О, яке горе бачити вас такою нещасною!..» — і мовчки заплакав. Коли жінка насилу звела очі, завжди такі холодні й відчужені, й пильно вдивилася в його обличчя, по її щоках потекли сльози, а серце Ґендзі защеміло від болю.

Жінка надривно плакала й Ґендзі, подумавши, що, мабуть, вона переживає за батьків і жаліє за ним, взявся її заспокоювати: «Не піддавайтеся сумним думкам. Не все так безнадійно, як вам здається. В усякому разі, ми обов’язково зустрінемося. А з батьком і матір’ю ви також міцно пов’язані, тож і в майбутньому житті зійдетеся разом. Повірте, ви з ними знову побачитеся...»

На це лагідний голос відповів: «О, ні, ви мене не розумієте... Я тяжко страждаю, а тому й просила зупинити молитви. Я зо­всім не думала приходити сюди ось так, як зараз... Але душа, яку мучить туга, видно, й справді покидає тіло...

Тяжких дум не стерпівши,

Душа моя тіло покинула

І в небі блукає.

Благаю, її поверни —

Поділ одягу вузлом зв’яжи...»

І голос, і поведінка хворої — все невпізнанно змінилося. «Неймовірно!» — дивувався Ґендзі й раптом зрозумів, що перед ним пані Рокудзьо. Дотепер він з обуренням відкидав будь-які чутки про неї, вважаючи їх лихослів’ям