Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

покійному за життя, вони кидають у вогонь навіть і тварин, і ще незадовго до нашого часу після дотримання всіх поховальних обрядів спалювалися разом із померлим його раби та клієнти».

Досить специфічну категорію кельтських старожитностей становлять сліди ритуальних убивств. З писемних джерел відомо, що у Галлії людські жертвоприношення здійснювалися раз на п’ять років, при чому в жертву приносили злочинців, яких спеціально утримували для цієї нагоди. Якщо ж злочинців не вистачало, жертвами могли ставати й безневинні люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фігуру з сіна й дерева, потім кидали туди худобу та різних диких тварин, а також людей, і все це спалювали». Крім того, жертвам перерізали горло, їх розпинали у святилищах, розстрілювали з луків, наносили удар у спину, а потім віщували за судомами вмираючого тіла. Дехто добровільно зголошувався бути принесеним у жертву: за це він, а точніше його родичі, отримували щедрі подарунки у вигляді золота, срібла, амфор з вином.

Окремі людські кістки, черепи (кельти вірили, що відрубана голова супротивника передає переможцю його силу) або цілі скелети були виявлені у кельтських святилищах на теренах Франції (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехії (Лібеніце), Австрії (Розельдорф) і навіть Туреччини (Гордіон, Каман-Калегююк). Окрім того, у Британії та Ірландії знайдені так звані «болотяні мумії» зі слідами ритуального вбивства (Людина з Ліндоу, Князі з Клонікавен). Здебільшого ці знахідки не дають підстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такі як святилище Рібемон-сюр-Анкр. На його території було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великої кількості знайденої поряд зброї — полонених). Подібні знахідки, звісно, дають підстави засуджувати дикунські звичаї «варварів». Проте не варто забувати, що в античному світі людські жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навіть у середовищі «цивілізованих» греків та римлян, навряд чи можна називати гуманістичними.

На Сході Європи власне кельтських поховань виявлено порівняно небагато. Це пов’язано з тим, що в період експансії на сході Європи кельти вже практикували кремацію та, ймовірно, почали перехід до обряду, сліди якого непомітні археологам. На східній периферії кельтського світу загалом виявлено доволі невелику кількість латенських поховань, а у Малій Азії, попри кількасотлітнє існування тут держави галатів, таких поховань зовсім немає. Крім того, відомо, що у контактних зонах кельти доволі легко запозичували обряди автохтонних мешканців. Так, в Італії кельтські поховання не завжди можна відрізнити від етруських, на Рейні — від германських, у Причорномор’ї — від фракійських. Показовий приклад — поховання кельтських найманців у столиці Держави Птолемеїв Александрії: всі вони вони були здійснені за елліністичним звичаями (без інвентарю, в урнах-кальпідах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносців. При цьому лише частина похованих воїнів-галатів мала кельтські імена.

На теренах України найбільша кількість кельтських поховань представлена на Закарпатті. До найбільш ранніх належать три характерні для центральноєвропейського латену інгумаційних поховання, виявлені на горі Ловачка. Одне з них було здійснене в ямі, обкладеній цеглою, у супроводі понад 30 срібних «варварських» імітацій монет Філіпа ІІ та Александра Великого. Пізніші поховання здійснені вже за кремаційним обрядом. Найбільші могильники Верхнього Потисся, такі як Пішколт (Угорщина), були біритуальними: кельтів і фракійців ховали на одному кладовищі, але у відповідності з різними ритуальними практиками. Характерно, що поховання, здійснені за автохтонним обрядом, не містять зброї й нерідко розташовані навколо або поблизу латеньких воїнських поховань. Водночас, продовжували використовуватися й підкурганні могильники, характерні для північно­фракійських племен попередньої куштановицької культури. Обидві групи пам’яток демонструють складне переплетіння обрядовості: у багатьох випадках урнами для «кельтських» ґрунтових поховань слугували куштановицькі ліпні горщики, тоді як до «фракійських» курганів потрапляв латенський кружальний посуд та прикраси. Саме такі синкретичні поховальні комплекси виявлені на теренах власне Закарпатської області (Колодне, Куштановиця, Мачола, Оноківці тощо). Зрощення різноплемінної ритуалістики яскраво засвідчує процес об’єднання прийшлого та автохтонного населення, значну взаємну асиміляцію, яка була можлива лише у випадку мирного співіснування обох етнічних компонентів, що живали у регіоні, знайдено низку.

На схід від Карпат елементи кельтського обряду широко представлені у похованнях латенізованих культур — зарубинецької, поєнешті-лукашівської, пшеворської. Це цілком логічно пояснюється генетичними зв’язками цих культур з регіонами кельто-германського пограниччя, про які йшлося вище. Власне ж латенські поховання на цих землях є вкрай рідкісним явищем. До таких можна віднести, зокрема, виявлене на початку ХХ ст. кремаційне поховання у Заліссі (неподалік від Чорнобиля). Воно містило типову ранньолатенську (духцовську) фібулу й було здійснене в урні, форма якої наслідувала латенську гончарну посудину. Поховання у Заліссі знаходилося в ареалі мілоградської археологічної культури, яка підтримувала доволі сталі контакти з кельтами Центральної Європи. У деяких городищах цієї культури (Мохово та Горошков на теренах Білорусі) було налагоджено виробництво прикрас у латенському стилі, про що свідчать виявлені там форми для відливання браслетів. Поховання у Заліссі, відповідно, могло належати певному вихідцю з кельтських земель, найімовірніше, жінці, яка потрапила сюди внаслідок матрімоніальних контактів (у епоху бронзи та заліза, як і в пізніші часи, шлюбні міграції на далекі відстані були поширеним явищем).

Ще одне цікаве «кельтське» поховання було виявлене Олександром Бодянським наприкінці 50-х років минулого століття біля с. Вищетарасівка у Нижньому Подніпров’ї. У складі інвентарю інгумаційного поховання було виявлено кельтський меч середньолатенського типу (довжина — 83 см), наконечник списа (40 см), виготовлений, як підкреслював автор розкопок, у той самий спосіб, що й меч, уламки фібули, намистина, мальований глек із жовто-червоної глини, скіфський залізний ніж та наконечники стріл (не виключено, однак, що останні були приписані до цього поховання випадково, адже датуються вони значно більш раннім часом). Меч із Вищетарасівки було виготовлено у другій половині ІІІ — перших десятиліть ІІ ст. до н. е. У цей період подібні поховальні комплекси з латенськими мечами зустрічаються на теренах Болгарії. Це, зокрема, воїнські поховання у Паволче, Казанлику та Кальново, для яких характерний змішаний інвентар кельтського та фракійського походження. Враховуючи інформацію Декрету Протогена про військову загрозу Ольвії з боку галатів, політичну активність кельтських вождів у Фракії в останні десятиліття ІІІ ст. до н. е., а також проникнення на терени Надчорномор’я та Наддніпрянщини значної кількості імпортних латенських прикрас та монет, появу кельтського воїнського поховання у Нижньому Подніпров’ї можна вважати цілком симптоматичною.

Міфи і література

Пригоди Геракла, амазонки та інші скіфські історії

Оксана Ліфантій

У науковій літературі склалися кардинально протилежні погляди на те, хто створив історії про скіфів і з яких причин. Частина вчених наголошує на тому, що це в більшості історії самих номадів (із цим погоджуюсь і я), проте сильно переписані під себе греками. Існує і кардинально відмінна думка, що бажання еллінів заявити свої права на тутешні території проявилося у адаптації вже існуючих у Греції міфів під місцеві терени. Для цього нібито грецькі колоністи, які переказували історії Геродоту, вказали своїх богів і героїв як скіфських пращурів. Цей погляд видається дещо зверхнім. Адже наявність окремих сюжетних подібностей не може нівелювати цілого спектра неповторних моментів, екзотичних звичаїв та унікальних імен.

Зважаючи на можливість правомірності буд-якої із названих думок, можна стверджувати, що скіфи,