Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

— Я не розумію Причастя.

— Ми єднаємося в ритуалі. Ти це побачиш. Ти це почуєш. Мої Рибомовки — це сховище особливої мудрості, неперервної спадкової лінії, до якої входять лише вони. Зараз ти станеш співучасником, а вони полюблять тебе за це. Слухай їх уважно. Вони відкриті до ідеї споріднення. Їхня взаємна прихильність не знає жодних застережень.

«Більше слів, — подумав Айдаго. — Більше таємничості».

Він відчував поступове розширення тунелю: стеля здіймалася вгору. Стало більше світлокуль, налаштованих на темно-оранжевий колір. Попереду, на відстані близько трьохсот метрів, Дункан побачив високу арку отвору. Звідти просочувалось яскраве червоне світло, у ньому він розгледів блискучі обличчя, що легко погойдувалися з боку в бік. Тіла Рибомовок під обличчями разом мали вигляд темної стіни. У повітрі висів сильний дух поту, викликаного хвилюванням.

Наблизившись до завмерлих у чеканні жінок, Айдаго побачив прохід між ними та рампу, нахилену до низького виступу-помосту праворуч. Над жінками вигиналася велика аркоподібна стеля, гігантський простір було ілюміновано світлокулями, налаштованими на яскраво-червоний колір.

— Вийди на рампу праворуч, — сказав Лето. — Зупинися відразу за центром помосту й повернись обличчям до жінок.

Айдаго здійняв праву руку на знак розуміння. Він вступив у відкритий простір, а розміри цього приміщення наповнили його благоговінням. Піднявшись на рампу, налаштував треновані очі на оцінку розмірів і визначив, що зала — це квадрат із заокругленими краями, сторони якого не менше одинадцяти сотень метрів завдовжки. Зала була вщерть заповнена жінками. Айдаго згадав, що це лише вибрані представниці широко розкиданих полків Рибомовок — по три жінки від кожної планети. Зараз вони стояли настільки тісно, що Айдаго сумнівався, чи зуміє котрась упасти. Залишилася тільки смуга близько п’ятдесяти метрів завширшки, що тяглася вздовж помосту. Тут Айдаго зупинився й оглянув сцену. Знизу на нього дивились обличчя, обличчя, обличчя.

Лето зупинив повіз одразу ж за Айдаго та здійняв свою срібношкіру руку.

Негайно ж велику залу наповнили ревіння і крик: «Сіайнок! Сіайнок!»

Рев оглушив Айдаго. «Напевно, цей звук чути в цілому місті, — подумав він. — Хіба що ми надто глибоко під землею».

— Мої наречені, — промовив Лето. — Вітаю вас на Сіайноку.

Айдаго глянув угору на Лето, побачив блискучі темні очі, променистий вираз. Імператор казав: «Ця клята святість!» Але грівся в її теплі.

«Монео бачив колись ці збори?» — промайнуло в Айдаго. Це була дивна думка. Проте Дункан знав, звідки вона взялася. Мусив існувати якийсь інший смертний чоловік, з яким можна було б це обговорити. Рибомовки супроводу сказали, що Монео вислано «в державних справах», подробиць яких вони не знали. Почувши це, Айдаго здогадався, що йому відкрився черговий елемент правління Лето. Нитки влади тяглися просто від Лето до населення, але ці нитки рідко перетиналися. Це вимагало багатьох речей, зокрема довірених слуг, які візьмуть на себе відповідальність за виконання наказів, не ставлячи при цьому питань.

— Мало хто бачить, як Бог-Імператор чинить болісні речі, — сказала Сіона. — Чи так було за Атрідів, яких ти знав?

Доки ці думки пробігали у свідомості Айдаго, він дивився вниз, на з’юрмлених Рибомовок. Поклоніння в їхніх очах! Благоговіння! Як Лето зробив це? Навіщо?

— Мої кохані, — сказав Лето. Його голос залунав над зверненими вгору обличчями, сягаючи найдальших закутків за допомогою витончених іксіанських підсилювачів, схованих у Королівському Повозі.

Картина розігрітих і спітнілих жіночих облич наповнила пам’ять Айдаго пересторогою Лето. «Накликаючи на себе їхній гнів, наражаєшся на смертельну небезпеку!»

Тут легко було повірити цій пересторозі. Одне слово Лето — і ці жінки розірвали б винуватця на шматки. Вони б не питали. Вони б діяли. Айдаго наново почав відчувати високу вартість цих жінок як армії. Особиста небезпека їх не зупинить. Вони служили Богу!

Королівський Повіз легко заскрипів. Це Лето аркою вигнув угору передні сегменти, піднявши голову.

— Ви хоронительки віри! — промовив Лето.

Вони одноголосно відповіли:

— Владико, ми скоряємось!

— У мені ви живете без кінця! — сказав Лето.

— Ми — Нескінченність! — гукнули вони.

— Я люблю вас, як нікого іншого! — промовив Лето.

— Любов! — закричали вони.

Айдаго здригнувся.

— Даю вам мого улюбленого Дункана! — сказав Лето.

— Любов! — закричали вони.

Айдаго відчув, як усе його тіло тремтить. Розумів, що може впасти через це поклоніння. Хотів утекти, хотів залишитися і прийняти це. У цьому приміщенні була могуть. Могуть!

Тихішим голосом Лето сказав:

— Змініть Варту.

Жінки схилили голову єдиним рухом, без вагання. Праворуч від Айдаго з’явився ряд жінок у білих сукнях. Вимарширували на відкритий простір під помостом, і Айдаго помітив, що деякі з них несли немовлят і малих дітей, не старших за рік-два.

Зі стислого пояснення, вислуханого раніше, Айдаго розпізнав цих жінок як тих, що покидають військову службу в лавах Рибомовок. Деякі з них стануть священницями, деякі присвятять увесь свій час материнству… але жодна насправді не перестане служити Лето.

Дивлячись згори на дітей, Айдаго думав, яке враження мусить справити глибоко прихована пам’ять про ці події на хлопчиків. Вони нестимуть цю таємницю впродовж усього життя, загублену у свідомості пам’ять, але завжди присутню, затінену реакцію на цю мить.

Останні новоприбулі зупинилися під Лето й глянули вгору, на нього. Інші жінки з зали здійняли обличчя і втупилися в Лето.

Айдаго зиркнув ліворуч і праворуч. Біловбрані жінки заповнили простір під помостом щонайменше на п’ятсот метрів у кожен бік. Деякі з них підняли дітей, простягши їх до Лето. Благоговіння та покірність були чимось абсолютним. Айдаго відчував, що якби Лето наказав, то ці жінки розбили б на смерть своїх дітей об поміст. Зробили б усе!

Лето зграбним хвилястим рухом опустив передні сегменти на повіз. Доброзичливо глянув униз, а його голос залунав як м’які пестощі:

— Даю вам нагороду, яку ви заслужили своєю вірністю і службою. Просіть — і буде вам дано.

Уся зала завібрувала від відповіді:

— Буде дано!

— Що моє, те ваше, — сказав Лето.

— Що моє, те ваше, — закричали жінки.

— А зараз розділіть зі мною, — промовив Лето, — безмовну молитву за мою поміч у всіх справах, яких людство може ніколи не закінчити.

Усі голови схилились, як одна. Біловбрані жінки сильніше притулили своїх дітей, дивлячись на них згори вниз. Айдаго відчув мовчазну єдність, силу, що хотіла ввійти в нього й підпорядкувати його собі. Він широко розкрив