Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

міг сидіти, заколисуючи свою зболену руку, дозволяючи розуму поринути у забуття та відчуваючи вдячність до Жанни, яка перебрала на себе усю відповідальність і залишила Яна наодинці з його стражданнями.

Він пригадав, як відчув на своїй здоровій руці її сильні руки — вони тягнули його, підводячи, і підтримували, коли він насилу переставляв ноги, зосередившись лише на тому, щоби продовжувати рухатися, а вибір напрямку залишивши Жанні.

Він пригадав непереборний запах риби та звук залізної засувки, що заскреготіла, коли Жанна відчинила двері товарного вагона. Дівчина мала чимало труднощів із тим, аби посадити Яна до вагона. Він пережив нестерпні муки, поки Жанна, вхопившись за Янів плащ, затягувала його у сморідну пітьму. Без її допомоги це завдання було би просто неможливим.

Але більше він нічого не пригадував. Коли Жанна затягла його до вагона, він перекотився та ліг на поранену руку, натиснувши на неї всією своєю вагою. Біль, що охопив Яна тоді, був подібний на вибухову хвилю — він умить пожбурив його розум у страхітливу, сповнену крику чорноту, і Янова свідомість згасла, неначе він помер.

А зараз Жанна говорить про Шантії. Невже вони перетнули Канал[57]? Як вони могли опинитися західніше Шантії? Мабуть, він просто неправильно її зрозумів. Мабуть, вона назвала якесь англійське місто, і це прозвучало схоже на «Шантії». Його думки полинули в минуле. Шантії! Там була їхня стара штаб-квартира. Там була остання Ґурвілева криївка. У Шантії була похована його Шарлотта. Задихаючись від хвилювання, Ян запитував себе, чи могло статися так, що якимось дивом Жанна змогла вивезти їх з Англії. Однак здоровий глузд відстоював свої права. Він просто неправильно її зрозумів, інакше не могло бути.

— Що ти сказала, Жанно? Де, ти кажеш, ми зараз є?

— Коло Шантії, — різко відказала вона, кинувши на нього погляд через плече. — Підводься-но та подивися сам. Чому ти там лежиш? Підводься! Ще мить — і потяг зупиниться.

— Але ж як ми тут опинилися? — збентежено запитав Ян. — Ми ж їхали до Шотландії. Що сталося? Яким чином ми перетнули протоку?

— Ох, годі тобі, тихо! Ти мариш! — люто сказала вона і знову вихилилася з вагона.

Вже світало, і тепер Ян міг бачити її ясніше. Її волосся замайоріло, наче прапор на вітрі, що здіймався, поки потяг торохкотів колією далі.

Ян сховав обличчя у долонях і заплакав. Вони повертаються додому. Якимось чином сталося диво. Тепер йому було однаково, що з ним трапиться. Він буде задоволений, якщо помре у Шантії. Якщо його поховають поруч із Шарлоттою, він радо прийме свою смерть. Але здоровий глузд знову забив на сполох. Вони просто не можуть бути у Франції. Це було неможливо.

— Жанно... ходи-но сюди, — покликав він, підвищуючи голос, аби перекричати гуркіт потяга. — Жанно...

— Зачекай! — крикнула Жанна, і коли вона озирнулася через плече, обриси її голови чітко вималювалися на тлі сірого неба. — Я виглядаю П'єра. Він казав, що зустріне нас.

— Жанно! Що ти таке кажеш? — Докладаючи неабияких зусиль, Ян підвівся, підтримуючи себе здоровою рукою та не зважаючи на біль, що вчепився в нього, наче пазурами, щойно він поворухнувся. — Жанно! Ходи сюди!

Але вона не звертала на нього уваги. А паротяг видав довгий пронизливий гудок і, стрімко набираючи швидкість, промайнув, не зупиняючись, повз маленьку залізничну станцію, освітлену газовими ліхтарями — брудну, безлюдну та слизьку від дощу та мастила.

— Вони не зупиняються! — несамовито закричала Жанна. — Ми проїхали! Ми проїхали повз Шантії!

Якусь страхітливу мить Ян думав, що Жанна зараз викинеться з вагона. Намагаючись востаннє поглянути на ту станцію, що вже даленіла позаду, дівчина надто вихилялася з вагона назовні, небезпечно тримала рівновагу на краю отвору, і її волосся струменіло у потоках вітру. А тим часом довга валка вагонів обігнула закрут шляху та поторохкотіла далі, поступово набираючи швидкість.

— Вони проїхали повз станцію! — закричала вона, обертаючись. — Що подумає П'єр? Що нам тепер робити?

— Ходи сюди та сядь коло мене, — сказав Ян, остаточно впевнившись у тому, що Жанна геть утратила розум. Він і дотепер підозрював, що все те, що Жанна пережила в руках гестапівців, утрата П'ера та довгі місяці хвороби неабияк підточили підмурівки її здорового глузду. Ті дивні, вочевидь згубні для мозку напади, що траплялися з нею, лють і агресія, що охоплювали її за найменшого подразнення, похмурі мовчазні настрої та дивний полиск, який раз у раз з'являвся в її очах — усе це були застороги, що свідчили про погіршення її розумового стану. І ось зараз, у мить, коли він якнайнагальніше потребував її допомоги, тоненька, перетерта нитка її здорового глузду врешті-решт обірвалася.

— Не час сидіти сиднем! — несамовито вигукнула Жанна. — Нас везуть до Парижа. Ми мусимо щось зробити.

— Я нічого не можу вдіяти, — відказав він. — Мене важко поранено. Невже ти не пригадуєш? Мені прострелили руку.

Похитуючись від коливань вагона, Жанна підійшла до Яна та стала коло нього на коліна.

— Як сталося, що тебе поранили? Чому ти мені не сказав? Коли це сталося?

Було надто темно, аби можна було розгледіти обличчя дівчини, та він уявив, як виблискують її очі, й чув її утруднене дихання.

— Тобі недобре, — сказав Ян, стискаючи її руку. — Ти мусиш опанувати себе. Ти мені потрібна. А зараз послухай. П'єр мертвий. Меллорі виказав його. Просто зараз ми в англійському потязі, прямуємо до Шотландії, щоби знайти Меллорі. Невже ти не пригадуєш?

Тривалий час вона мовчки стояла коло нього на колінах. Ян відчував, як тремтить її рука, що її він і досі міцно стискав у своїй.

Врешті-решт вона сказала:

— Так, я пригадую. Однак оце щойно усе здавалося таким справжнім. Я думала, що зараз ми зустрінемося з П'єром, але, звісно, він мертвий.

«Невже вдалося повернути Жанну до тями? — запитував себе Ян, шкодуючи, що не може побачити виразу її обличчя. — І чи надовго?»

Та зараз поляк вже був упевнений, що це покращення могло бути лише тимчасовим.

— Тобі не варто так хвилюватися, — сказав він. — Просто минуло вже чимало часу, відколи ми востаннє отак подорожували у товарному вагоні. То й не дивно, що виникають такі асоціації. Коли я прокинувся, то й сам на якусь мить було подумав, ніби повернувся назад у минуле. Можеш сказати, де ми зараз є?

— Я не