Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

Коррідон уважно вдивлявся в її бліде, застигле обличчя.

— Думаю, що маю. Розумієте, якщо я не зможу довести, що це він або хтось інший убив Риту Аллен, мені кінець. Поліціянти без вагань звинуватять мене в її вбивстві. Тож я просто мушу зустрітися з вашим братом.

— Чому ж ви не розповіли мені про це раніше?

— Спочатку мій задум загалом полягав у тому, щоби відшукати його через вас.

— То чому тоді ви так раптово передумали?

Коррідон зняв капелюха та пригладив пальцями волосся.

— Гадаю, це тому, що я краще вас пізнав. Раніше ви були просто дівчиною, яка може виявитися корисною. Зараз ви стали для мене чимось більшим.

— Розумію.

— Що ж, тепер ви про все дізналися. Повертайтеся на своє місце. Коли дістанемося Данбара, вирушайте назад, додому. Я вчиню з вашим братом справедливо. Обіцяю вам. — Він стримав раптовий потяг схопити її в свої обійми, натомість із непереконливою байдужістю сказав: — Ну, бувайте. Приємно було провести з вами час.

Коррідон відчинив двері, струсив руку Енн, яка намагалася його втримати, та швидкою ходою попрямував коридором уздовж вагона.

2

Довга валка товарних вагонів, здригнувшись, почала зупинятися. Один за одним загриміли, стикаючись, буфери вагонів, здіймаючи тривалий стугін, і гудок потяга нетерпляче загорлав, сунучи на червоне світло далекого семафора.

Ян прокинувся, стрепенувшись, і, підвівши голову, почав вдивлятися в чорнильну темряву. Ритмічне погойдування вагона заколисало Яна, і він було заснув. Але зараз, коли потяг зупинився, він умить прокинувся, нашорошив вуха в очікуванні небезпеки, а його очі намагалися пронизати густу темряву перед ним. Ян усвідомив, як біль гризе його руку, відчув, що вона стала гаряча та набрякла, а в скронях калатало так, неначе хтось бив його по голові Гумовим молотом. Ян ще ніколи не почувався таким недужим, і йому було страшно.

— Жанно... — його голос пролунав якимось хрипким кумканням, і, почувши цей непізнаваний звук, Ян неабияк перелякався. — Жанно, ти десь тут?

— Так, я тут, — озвалася Жанна з темряви, і Ян почув, як заскрипіли її черевики по долівці вагона, коли вона підвелася.

— З моєю рукою геть кепські справи, — сказав він, скрегочучи зубами, адже пульсація у руці раптом обернулася на злий удар болю, що неначе полум'ям обпікав його плоть. — Ми маємо щось попити?

— Ні.

Він чекав, що вона підійде до нього, бодай скаже співчутливе слово, та вона залишилася на місці. Кілька хвилин Ян лежав спокійно і, стискаючи пальцями скроні, намагався зупинити безугавне калатання у голові. Навіть не поворухнувшись, Ян уже зрозумів, що, поки він спав, сили геть його покинули. Янові м'язи, руки та сухожилля немовби розтанули у пропасниці, що охопила його. Лише розум залишався навдивовижу ясним. Поляк усвідомлював, що, коли не станеться дива, то цей сморідний вагон він зможе покинути хіба що на ношах.

— Тут задушливо, — раптом сказав він. — Можеш впустити сюди трохи повітря? І де ми зараз є? Поглянь-но, Жанно.

Він почув, як вона підводиться й наосліп пробирається вагоном. Ось Жанна почала намацувати двері. Тоді вона потягнула засувку, і верхня половина дверей з металевим брязкотом відкинулася назовні, впускаючи досередини слабке передсвітанкове світло. У тому кволому промінні Ян міг бачити лише обриси Жанни, різкий силует на тлі неба. Дівчина, не відриваючись, визирала назовні.

Ян зробив зусилля, намагаючись сісти, однак його негайно схопив такий біль, що поляк мусив лягти на долівку, судомно хапаючи ротом повітря. Молот у голові загупав іще жорстокіше, аж Янові здалося, що його голова лусне під натиском цих ударів.

— Навпроти нас — семафор, — спокійно сказала Жанна. Тоді придивилася до свого наручного годинника. — Щойно перейшло за четверту ранку.

— Де ми, Жанно? — зболено запитав Ян. — Маєш бодай якесь уявлення, де ми зараз є?

— Я не впевнена... думаю, що коло Шантії. — Вона знову вихилилася в отвір, пильно вдивляючись у пітьму, намагаючись розгледіти майже невидні околиці. — Я би сказала, що зараз ми десь західніше Шантії.

«Шантії? Про що вона говорить?» Та ці спроби думати були Янові не до снаги, і він заплющив очі, раптово збайдужівши і до того, де вони зараз, і до того, що з ними станеться. Він непорушно лежав, здавалося, вже тривалий час, коли це зненацька потяг смикнувся та рушив уперед, і гудок знову загорлав, а зчеплення вагонів загуркотіли навспак.

Цей різкий посмик повернув Яна до тями. Що вона сказала? Шантії? Але ж Шантії це у Франції. А вони — в Англії; принаймні він уважав, що вони в Англії; та чи так було насправді? Він заскреготав зубами, та, відчуваючи, як холодний піт струменить обличчям, спробував пригадати, що саме з ними сталося. Ян пригадав утечу з Чейні-Вок і церкву. В церкві він утратив багато крові. Тоді пригадав, яким смертельно хворим він почувався. Жанна сказала, що вони мусять дістатися вокзалу Кінґс-Кросс. Вони поїхали туди у таксі. Водій був літній чоловік — змучений, підпилий та байдужий до всього. Коли Жанна з Яном вмостилися до його душного кеба, таксист лише раз окинув їх поглядом невидячих очей. Вони були впевнені, що той водій їх уже ніколи не впізнає. Ще Ян пригадав, як знепритомнів у таксі, як несамовито Жанна намагалася повернути його до тями і як їй це вдалося за якусь мить до того, як таксі зупинилося коло вокзалу.

Ян ніколи не зрозумів би, звідки у нього взялися сили, щоби дійти до вантажної станції. Він ледь усвідомлював, що Жанна підтримувала його у тій довгій, подібній на нічне жахіття прогулянці акрами[56] залізничних колій, попри нерухомі вагони вдалину, у простір, який видавався Янові суцільною коловертю білих, зелених і червоних вогнів. Час до часу якийсь паротяг із оглушливим верескливим звуком випускав пару, змушуючи Янову шкіру вкриватися сиротами, а жижки — тремтіти. Чоловікові щоразу здавалося, ніби потяг суне на них, аби покраяти та пошматувати на криваве клоччя. Й отак вони удвох, повільно рухаючись, проминали шпалу по шпалі, прямуючи до якоїсь невідомої та безнадійної мети. Ян негоден був збагнути, яким чином Жанна знала, до якого саме вагона їм треба дістатися. Вона залишила його сидіти на бочці мастила край залізничного шляху, а сама пішла у пітьму. Її не було тривалий час, хоча Янові було вже байдуже. Він тішився тим, що наразі не мав потреби рухатися й