Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

Минув певний час, перш ніж Ринсвінд ошелешено усвідомив, що й досі стискає у витягнутій руці величезний і надзвичайно важкий камінь. Йому вдалося відкинути його вбік, перш ніж каменюка опритомніла від шоку й згадала, що збиралася на нього впасти.

— Я розумію, — сказав Ринсвінд, притуляючись до стіни й потираючи лікті, — що всі ці викрутаси мали б мені щось повідомити. Моральний урок — нехай Ринсвінд стикнеться зі своєю справжньою сутністю, хай визначиться, за що він дійсно готовий поборотися. Ну що ж, це був дешевий трюк. І в мене для тебе погані новини. Якщо ти думаєш, що це спрацювало... — він схопився за криси капелюха. — Якщо ти думаєш, що це спрацювало. Якщо ти думаєш, що я... То подумай краще. Послухай, якщо ти віриш...

Невпевнений голос Ринсвінда потонув у тиші. Тоді він стенув плечима.

— Ну гаразд. Але якщо ближче до діла, що я насправді можу зробити?

Орангутан відповів йому широким жестом, який давав зрозуміти, — так само ясно, якби він сказав «у-ук», — що Ринсвінд — чарівник, в якого є капелюх, ціла бібліотека магічних книжок і вежа. Іншими словами, він мав усе, потрібне магу-практику. Орангутан, маленький тер'єр, в якого смерділо з пащі, і ящірка в банці були необов'язковими доповненнями.

Ринсвінд відчув, що на його ногу щось легенько тисне. Гав, зазвичай дуже важкий на підйом, вчепився своїми беззубими яснами в носак його черевика й злісно його посмоктував.

Чарівник підняв цуцика за загривок і щетинястий обрубок, який Гав, за відсутності кращого слова, називав своїм хвостом, і обережно опустив його подалі від себе.

— Ну добре, — сказав він. — Розкажіть мені, що тут відбувається.

Краєвид з Каракських гір, що вивищувалися над рівниною Сто, посередині якої розкинувся Анк-Морпорк, неначе кинута сумка з продуктами, особливо вражав. Магічні заряди, які не влучили в ціль або відбилися рикошетом, розросталися вгору й вшир, утворюючи чашоподібні хмари загуслого повітря, у серці яких спалахували й зблискували дивні вогні.

Дороги, які вели з міста, були переповнені біженцями. Кожнісінький заїжджий двір чи придорожній шинок був битком набитий людьми. Ну майже кожен.

Ніхто, здавалося, не збирався зупинятися в доволі приємному шинку, що заховався серед дерев неподалік дороги, яка вела до Квірма. Не те щоб люди боялися заходити всередину, просто саме зараз їм не було дозволено його бачити. Приблизно за півмилі звідси відбулося якесь збурення повітря, і три постаті, з'явившись невідомо звідки, впали в лавандовий кущ.

Вони лежали навзнак серед зламаних пахучих гілок, поки до них не повернувся здоровий глузд. Тоді Креозот запитав:

— Як гадаєте, де ми?

— Пахне тут, як у чиїйсь шухлядці з нижньою білизною, — зауважила Коніна.

— Не моїй, — твердо заявив Найджел.

Він легко піднявся і додав:

— Хто-небудь бачив лампу?

— Забудь про неї. Її, напевно, вже продали, щоб відкрити винний бар, — гмикнула Коніна.

Найджел почав порпатися серед лавандових стебелець, аж раптом його руки наткнулися на щось маленьке й металеве.

— Знайшов! — сповістив він.

— Тільки не три її! — крикнули Коніна з Креозотом в унісон.

Хай там як, вони запізнилися, однак це не мало ніякого значення, адже після того, як Найджел обережно пошкрябав лампу, перед ним у повітрі з'явилося лиш кілька маленьких червоних букв, що злегка диміли.

— «Привіт, — прочитав Найджел вголос, — не відкладайте лампу, бо для нас дуже важливо, щоб ви залишалися нашим клієнтом. Будь ласка, залиште повідомлення після сигналу, і незабаром воно стане для нас законом. Тим часом бажаю вам приємної вічності», — і додав: — Знаєте, мені здається, що він занадто перевантажений.

Коніна нічого не відповіла. Вона дивилася вдалину — на магічну бурю, що бушувала за рівниною. Час від часу від неї відділялися окремі вихори, злітали в повітря й рушали до однієї з віддалених веж. Дівчина здригнулася, хоча денна спека вже почала набирати обертів.

— Нам треба спуститися туди якнайшвидше. Це дуже важливо.

— Чому? — запитав Креозот.

Один келих вина явно не допоміг повернути його колишню доброзичливу натуру.

Коніна вже розтулила рота, але потім — що для неї доволі незвично — стулила його знову. Вона не могла пояснити те, що кожнісінький її ген тягне її вперед, кажучи, що їй необхідно втрутитися. Видіння мечів і шпичастих куль на ланцюгах раз у раз вторгалися в перукарські салони її підсвідомості.

Найджел, на противагу, не відчував подібних вібрацій. Вперед його тягнула лише уява, але її у нього було, хоч відбавляй — достатньо, щоб нести вперед бойову галеру середнього розміру. Найджел дивився на місто з рішучістю, про яку могла би свідчити його висунута щелепа, якби в нього було підборіддя.

Креозот зрозумів, що залишився в меншості.

— А випити щось там, внизу, знайдеться? — запитав він.

— На будь-який смак, — відповів Найджел.

— Для початку згодиться, — здався Креозот. — Тоді веди нас, о персикогруда донько...

— І ніякої поезії.

Вони виплуталися з лаванди й рушили вниз пагорбом, де вийшли на дорогу, що незабаром привела їх до вищезгаданого шинку або, як Креозот настійливо його називав, караван-сараю.

Однак зайти до нього вони не наважувалися. Не схоже, що шинок радо приймав гостей. Але Коніна, яку з дитинства навчали заходити з тилу, знайшла у дворі чотирьох прив'язаних коней.

Вони ретельно обговорили всі тонкощі ситуації.

— Але ж це крадіжка, — повільно мовив Найджел.

Коніна розтулила було рота, щоб погодитися, але з її вуст злетіли інші слова.

— Ну і що з того? — відповіла вона, знизавши плечима.

— Може, варто залишити якісь гроші... — запропонував Найджел.

— На мене не дивися, — відрубав Креозот.

— Або написати записку й приліпити її до дверей? Чи щось подібне. Як ви гадаєте?

Замість відповіді Коніна скочила на найбільшого коня, який, судячи зі всього, належав якомусь воїну. Коняка була обвішана зброєю з голови до ніг.

Креозот незграбно заліз на іншого, доволі норовливого гнідого, і зітхнув.

— Її рот знову нагадує отвір поштової скриньки, — пробурмотів він. — Краще робити, що вона каже.

Найджел підозріло оглянув двох коней, що залишилися. Один із них був вкрай великим і надзвичайно білим — не тої кремової барви, на яку тільки й здатна більшість коней, а напівпрозорого кольору слонової кістки. Найджел відчув підсвідоме прагнення описати його як колір савану. Також у нього склалося чітке враження, що кінь був значно розумнішим за