Лі Бардуго - Королівство шахраїв

Вілан гадав, що це має сенс. Він трохи поспостерігав, як відбивається у воді сонячне світло, а потім зосередив погляд на бильці та промовив:

— Дякую, що поїхав сьогодні зі мною.

— Каз не дозволив би тобі піти самому. До того ж я твій боржник. Ти пішов зі мною на зустріч із батьком до університету і втрутився, коли він став занадто допитливим.

— Не люблю брехати.

Джаспер розвернувся, умостив лікті на бильці та втупився поглядом у трав’янисті схили, що збігали до каналу.

— Тоді чому ти до цього вдався?

Насправді Вілан і сам не знав, чому вигадав божевільну історію про те, як підбурив Джаспера на невдалу інвестицію. Розтуливши рота, він навіть точно не уявляв, про що говоритиме. Просто не міг змиритися й дивитися на Джаспера — упевненого, усміхненого Джаспера, який мав дуже розгублений вигляд, чи на Кольма Фахея, у погляді якого жахливо змішалися надія та страх, коли той чекав на відповідь від свого сина. Це занадто чітко нагадало Віланові, як дивився на нього його власний батько, коли ще вірив, що сина можна зцілити чи вилікувати. Йому не хотілося бачити, як у погляді Джасперового батька турбота зміниться роздратуванням, а потім гнівом.

Вілан здвигнув плечима.

— Я починаю звикати тебе рятувати. Задля тренування.

Джаспер так грубо розреготався, що Вілан знову несамовито озирнувся через страх привернути увагу.

Проте стрільцеві веселощі тривали недовго. Він посовався біля билець, пошкріб рукою потилицю, пошарпав криси свого капелюха. Він завжди рухався, наче цибата деталь годинникового механізму, що нею керує якась невидима сила. Ось тільки годинники — прості механізми, а щодо того, як функціонує Джаспер, Вілан міг тільки здогадуватися.

Урешті-решт стрілець озвався.

— Мені слід було навідатися до нього сьогодні.

Вілан здогадався, що мова про Кольма.

— А чому ти не пішов?

— І гадки не мав, що йому сказати.

— Про правду не йдеться?

— Скажімо, я краще б її уникав.

Вілан знову перевів погляд на воду. Раніше він вважав Джаспера безстрашним, проте бути хоробрим ще не означає не знати страху.

— Ти не зможеш завжди від цього тікати.

— Не віриш у мене?

Повз них промайнуло чергове фермерське обійстя, трохи більше за білий обрис у ранковій імлі, на полі перед ним пунктиром ламаних сузір’їв здіймалися лілії та тюльпани. Можливо, Джасперові й надалі вдасться тікати. Якщо поруч буде Каз із дивовижними перемогами, Джаспер, мабуть, зможе завжди лишатися на крок попереду.

— Шкода, що я не принесу їй квітів, — сказав Вілан.— Хоч якихось.

— Ми можемо назбирати дорогою, — запропонував стрілець, і хлопчик зрозумів, що той обома руками хапається за можливість змінити тему розмови. — Ти добре її пам’ятаєш?

Вілан похитав головою.

— Пам’ятаю її кучері. Вони були найгарнішого кольору червоного золота.

— Так само, як твої, — зауважив Джаспер. — Раніше.

Вілан відчув, як його щоки без будь-якої причини залилися рожевою фарбою. Зрештою, Джаспер лише констатував факт.

Хлопчик прокашлявся.

— Вона любила мистецтво й музику. Здається, я пам’ятаю, як сиджу з нею на стільчику для фортепіано. Але це могла бути нянька. — Вілан здвигнув плечима. — Одного дня вона захворіла, поїхала за місто, щоб вилікувати легені, і більше не повернулася.

— А як щодо похорону?

— Батько сказав, що її поховали в шпиталі. Та й по всьому. Ми просто припинили розмовляти про неї. Він казав, що немає сенсу зупинятися на минулому. Не знаю. Гадаю, він по-справжньому кохав її. Вони завжди сварилися, часом через мене, але я пам’ятаю також, що й багато сміялися.

— Мені складно уявити, як твій батько сміється чи хоча б посміхається. Якщо тільки він не потирає руки й не гиготить над купою золота.

— Він не такий лихий.

— Він намагався вбити тебе.

— Ні, він лише зруйнував наш корабель. А моє вбивство стало б додатковою вигодою. — Звичайно, правда була не зовсім такою. Джаспер був не єдиний, хто намагався триматися на крок попереду від своїх демонів.

— Ох, тоді геть-чисто твоя правда, — погодився стрілець. — Узагалі не лихий. Я переконаний, що він також мав поважну причину, щоб не дозволяти тобі побиватися за матір’ю.

Вілан посмикав нитку, що стирчала з рукава пальта.

— У цьому не лише його провина. Батько більшість часу здавався сумним. І наче перебував десь далеко. Приблизно в цей самий час він дізнався, що я не...

— Скільки тобі було?

— Мабуть, вісім. Мені вдавалося по-справжньому непогано це приховувати.

— Як?

Легка посмішка з’явилася на Віланових устах.

— Він часто читав мені, або я просив почитати няньок і запам’ятовував усе почуте. Я навіть знав, де зупинитися й перегорнути сторінку.

— Як багато ти міг запам’ятати в такий спосіб?

— Чимало. Я наче клав у голові слова на музику, як у піснях. Я стверджував, що не можу прочитати чийсь почерк і давав їм читати слова вголос, складати їх у мелодію. А її я міг утримати в пам’яті, допоки не знадобиться.

— Не думаю, що цим можна було б скористатися, щоб рахувати карти.

— Напевно. Але я й не збираюся.

— Розтринькуєш таланти.

— Хто б говорив!

Джаспер розлючено зиркнув на нього.

— Нумо насолоджуватися краєвидами.

Утім, дивитися не дуже було на що. Вілан збагнув, яким стомленим почувається. Він не звик до такого життя в постійному стразу, до руху від однієї миті неприємностей до іншої.

Хлопчик подумав, чи не розповісти Джасперові, як усе почалося. Чи відчує він полегшення, звіривши всю ту ганебну історію? Можливо. Проте якась Віланова частина хотіла, щоб Джаспер, та й усі інші вірили, наче він покинув батьків будинок, вирішивши оселитися в Бочці, що він сам обрав таке життя.

Поки Вілан старшав, Ян Ван Ек щоразу чіткіше давав зрозуміти, що синові не місце в його маєтку, особливо коли він побереться з Еліс. Але, схоже, чоловік не знав, як йому вчинити з хлопчиком. Батько став розповідати про свого сина, і кожна його репліка була страшнішою за попередню.

«Я не можу відіслати тебе до семінарії, бо ти не вмієш читати».

«Я не можу нікуди тебе влаштувати — ану всім стане відомо про твою неповноцінність».

«Ти наче їжа, що занадто швидко псується. Я навіть не можу запхати тебе кудись на полицю — одразу засмердить».

Потім, півроку тому, Віланів батько викликав хлопчика до свого кабінету.

— Я виклопотав для тебе місце в