Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

спробувати це зробити. На краю стола була вирізьблена цитата, яка їй завжди подобалась: «Ми в змозі освітити цю темну землю, ми в змозі оживити цей мертвий світ»[61].

Від цих слів у голові майнув якийсь сигнал, але дівчина не могла розворушити спогади. Вона почула, як розчахнулися вхідні двері, й поспішила забратися з приміщення, на ходу подякувавши Слюсареві, який бурмотів щось про п’яних гульвіс, котрі не можуть знайти власний гуртожиток.

Шанси на те, що «Сувій та ключ» тицьнуть у неї пальцем, щойно помітять, як статуетка зникла, були високі, але про це вона подбає пізніше. Доус чекала за рогом біля готичної альтанки, яка слугувала входом до Бібліотеки імені Бассів. Дарлінґтон розповідав Алекс, що кам’яні мечі, вирізьблені в її оздобленні, були захисним знаком.

— Це погана ідея, — зауважила Доус, загортаючись у парку й аж випромінюючи несхвалення.

— Я принаймні послідовна.

Голова Доус закрутилася на шиї, мов прожектор.

— Він тут?

Алекс знала, що вона має на увазі Нареченого, і, хай ніколи не визнала б цього, нервувалася через те, що привернути його увагу було так просто. Дівчина сумнівалася, що позбутися її буде так само легко. Вона озирнулася через плече, де за ними на так званій шанобливій відстані трюхикав привид.

— За пів кварталу від нас.

— Він убивця, — прошепотіла Доус.

«Ну, тоді у нас є дещо спільне», — подумала Алекс. Але вголос сказала лише:

— Жебракам не доводиться вибирати.

Їй не подобалася ідея підпускати Сірого так близько до себе, але вона зробила вибір і не збиралася передумувати. Якщо хтось із членів товариств відповідальний за те, що в неї на спині з’явилася мішень, вона збиралася дізнатися, хто саме це був, а потім хотіла переконатися, що йому не вдасться нашкодити їй знову. Однак...

— Доус, — пробурмотіла Стерн, — коли повернемося, пошукаємо способів порвати зв’язки між людьми й Сірими. Я не хочу провести решту життя з Морріссі за плечем.

— Найлегший спосіб, з якого слід почати, — не встановлювати цих зв’язків.

— Серйозно? — перепитала Алекс. — Почекай, я запишу.

Гробниця «Вовчої голови» розташовувалася за кілька кварталів від Халупки, це був величний сірий особняк у порослому бур’янами садку, оточений високою кам’яною стіною. Одне з наймагічніших місць у кампусі. Провулок, що огинав його підковою, був оточений колишніми гуртожитками, міцними цегляними спорудами, які давно передали університетові; у каменях над їхніми дверима, поряд з нічим не примітними розсипами грецьких літер виднілися давні символи медіумів. Цей провулок був таким собі ровом, у якому енергія збиралася густою наелектризованою імлою. Проходячи ним, більшість людей здригалася, списуючи це на зміну погоди або кепський настрій, але потім викидала дрижаки з голови, щойно опинялася в «Єльському Кабаре» або в Центрі афроамериканської культури. Члени «Вовчої голови» неабияк пишалися тим, що переховували протестувальників під час процесів проти партії Чорних пантер, проте вони водночас були останнім товариством з Древньої Вісімки, куди почали допускати жінок, тож Алекс не вважала це перемогою. Під час ритуальних вечорів вона регулярно бачила Сірих, що стояли у внутрішньому дворі або тупцяли під дверима офісів «Єльських щоденних новин» по сусідству.

Алекс довелося подзвонити у ворота двічі, перш ніж Саломея Нільс нарешті відповіла й пустила їх усередину.

— Хто це? — запитала дівчина.

На мить Алекс подумала, що вона бачить Нареченого. Він наблизився, ідучи з Алекс нога в ногу, а його рот скривився в слабенькій посмішці, наче привид чув, що серце дівчини б’ється, як у горобчика. А тоді Стерн зрозуміла, що Саломея запитує про Доус. Більшість членів товариств, напевно, і гадки не мали про існування Памели Доус.

— Вона мені допомагає, — викрутилася Алекс.

Утім Саломея вже вела їх до темного фоє. Наречений рушив назирці. Гробниці залишали без захисту, щоб не перешкоджати магічному потоку, коли Сірі приходитимуть і йтимуть за власним бажанням. Саме тому під час ритуалів потрібний захист надавала Лета.

— Принесла? — поцікавилась Саломея.

Усередині не було нічого визначного: сланцева підлога, темне дерево, вітражні вікна виходили на маленький внутрішній двір, у якому ріс явір. Він з’явився там задовго до заснування університету і, напевно, розростатиметься корінням, коли навколишнє каміння розсиплеться на пилюку. Магнітна дошка біля дверей повідомляла, хто з членів товариства зараз перебуває в гробниці; така потреба обумовлена розмірами приміщення. Усі були записані під іменами єгипетських богів, і лише анкх Саломеї з іменем Хафра значився у колонці «Вдома».

— Принесла, — запевнила Алекс і витягла статуетку з торби.

Саломея схопила її з радісним зойком.

— Чудово! Ключі здуріють, дізнавшись, що ми повернули її.

— Що вона робить? — поцікавилась Алекс, коли Саломея проводжала їх до чергової темної кімнати з довгастим ромбом стола в центрі, оточеним низькими стільцями. На стінах висіли скляні шафки з єгипетськими дрібничками й зображеннями вовків.

— Вона нічого не робить, — повідомила Саломея з нищівним виразом. Вона поставила статуетку в шафку. — Це справа принципу. Ми запросили їх до себе додому, а вони наклали купу на нашу гостинність.

— Згодна, — не стала сперечатися Алекс. — Це огидно. — Однак відчула, як розлючене калатання всередині напружилось, вібруючи в грудях. Хтось щойно намагався вбити її, а ця принцеска грається у свої тупі ігри. — Берімося до справи.

Саломея потупцяла на місці.

— Послухай, я справді не можу відімкнути храм без згоди делегації. Навіть випускників не пускають усередину.

Доус зітхнула з ледь чутним сичанням. Вона, вочевидь, уже відчула полегшення, дізнавшись, що їм негайно доведеться повертатися додому. Але цього не станеться.

— У нас була домовленість. Ти що, намагаєшся обдурити мене? — запитала Алекс.

Саломея нахабно посміхнулася. Сумління її аж нітрохи не мучило. Та й навіщо їй здалося це дівчисько? Алекс була першокурсниця, новачок і вочевидь почувалася не у своїй тарілці. Поряд із Саломеєю та представниками «Вовчої голови» вона завжди була мовчазна й шаноблива, дозволяючи Дарлінґтонові, справжньому представникові, джентльменові з Лети, вести всі розмови. Можливо, якби Лета врятувала її від життєвих негараздів раніше, вона була б тією дівчиною. Можливо, якби ґлума не напала на неї, а декан Сендоу не проігнорував її, Алекс і далі вдавала ту дівчину.

— Я принесла твою недоумкувату фігурку, — просичала вона. — Ти мені винна.

— От тільки ніхто тебе не змушував цього робити, чи не так? Отож-бо.

Наркотики здебільшого продають у кредит. Ти отримуєш товар від когось із реальними зв’язками, доводиш, що здатен штовхнути його за привабливою ціною, і