Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Алекс відчула, як усередині розпускається щось темне. «Ти просто чудовисько, — сказала їй якось Геллі. — Є в тобі щось від гадюки, що причаїлася, приготувавшись до стрибка. А може, від гримучої змії». Говорячи це, вона жартувала, але в її словах була правда. Уся ця зимова погода та ввічливі бесіди приспали змію, її серцебиття вповільнилося, коли вона зледачіла й знерухоміла, як будь-хто з холоднокровних.

— Я теж хочу, щоб ми поклали цьому край, — сказала Алекс і всміхнулася деканові заляканою, запопадливою усмішкою.

Його полегшення війнуло кімнатою, наче теплий фронт, якого так чекають у Новій Англії — і який мешканцям Лос-Анджелеса віщує лісові пожежі.

— Добре, Алекс. Так і зробімо. — Він підвівся, вдягнув пальто й намотав смугастий шарф. — Я подам твій звіт на розгляд випускників і завітаю до вас із Доус у «Чорний В’яз» у середу ввечері. — Декан стиснув плече Алекс. — Ще кілька днів, і все знову буде гаразд.

«Не для Тари Гатчино, вилупку». Дівчина знову всміхнулася.

— Побачимось у середу.

— Памело, я надішлю тобі електронного листа з інформацією про закуски. Нічого вигадливого. Ми чекаємо на двох представників «Святого Аврелія» та Мішель. — Декан підморгнув Алекс. — Ти закохаєшся в Мішель Аламеддін. Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм. Просто геніальна дівчина.

— Чекатиму з нетерпінням, — запевнила Алекс, махаючи деканові, коли той рушив до виходу.

Щойно двері зачинилися, вона звернулася до аспірантки:

— Доус, наскільки складно поговорити з мерцем?

— Анітрохи не складно, якщо ти член «Книги та змії».

— Вони останні в моєму переліку. Я намагаюся не звертатися по допомогу до людей, котрі, можливо, хочуть мене вбити.

— Це зменшує кількість варіантів, — пробурмотіла Доус, дивлячись на підлогу.

— Ой, Доус, мені подобається, коли ти таке стерво. — Памела знічено засовалась і посмикала темно-сірий світшот. Закрила ноутбук. — Дякую, що підтримала мене в розмові з деканом. І за те, що врятувала мені життя.

Доус кивнула кудись у бік килима.

— То які в мене ще варіанти, якщо мені потрібно поговорити з кимось із протилежного боку Серпанку?

— Єдине, що спадає мені на думку, — «Вовча голова».

— Перевертні?

— Не називай їх так. А надто, якщо чекаєш на послугу.

Алекс підійшла до вікна й розчахнула завісу.

— Він досі там? — поцікавилася позаду неї Доус.

— Він там.

— Алекс, що ти робиш? Якщо ти його впустиш... Ти знаєш розповіді про нього, про те, що він скоїв з тією дівчиною.

«Відчини двері, Алекс».

— Я знаю, що він урятував мені життя і що йому потрібна моя увага. Люди будували стосунки ще й на меншому.

Правила Дому Лети були непрозорі й заплутані. «Католицькі, — сказав якось Дарлінґтон. — Зрадницькі». Однак здебільшого їх було нескладно запам’ятати. Залиш мерців мерцям. Зосередься на живих. Проте Алекс потрібні були спільники, а Доус було недостатньо.

Вона постукала у вікно.

Наречений на вулиці внизу підвів погляд. Його темні очі зустрілися з її власними у світлі ліхтаря. Алекс не відвела погляду.

«Вовча голова» — четвертий Дім Серпанку, хоча «Берцеліус» посперечався б із цього приводу. Його члени практикують теріантропію[60] й уважають просте переверництво примітивною магією. Натомість вони зосереджуються на збереженні людських свідомості та особливостей під час перебування у тваринній подобі. Здебільшого цим користуються для розвідки, промислового шпіонажу та політичного саботажу. «Вовча голова» була основним місцем для пошуку співробітників ЦРУ в 1950—1960-х роках. Після ритуалу зміни подоби людині може знадобитися кілька днів, щоб позбутися тваринного вигляду. Це зводить до мінімуму дискусії про важливість або чутливу природу тварин.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Я стомився, але моє серце не припиняє несамовито гупати. Очі в мене рожеві, а не білі. Райдужки. Коли Роджер сказав, що ми трахатимемося, як кролики, я не думав, що йдеться про справжніх кроликів.

Щоденник Чарльза «Чейза» Мак-Магона часів Лети (Коледж Сейбрук ‘88)

12 Зима

Алекс знала, що не може піти до «Вовчої голови» з порожніми руками. Якщо їй потрібна їхня допомога, варто було дорогою зазирнути до «Сувою та ключа», щоб узяти статуетку Ромула й Рема. «Вовча голова» канючила, щоб Лета організувала її повернення, відколи та зникла після минулорічної вечірки на День Валентина, яка традиційно відчиняла двері для членів інших товариств. Попри те що Алекс давно помітила статую в пластмасовій тіарі на полиці в гробниці Слюсарів, Дарлінґтон відмовлявся втручатись.

— Лету не займають дрібні сварки, — сказав він. — Такі витівки не варті нашої уваги.

Проте Алекс потрібно було потрапити до храмового приміщення в самому центрі гробниці «Вовчої голови», і вона точно знала, якої плати вимагатиме президентка їхньої делегації Саломея Нільс.

Вона випила один з Дарлінґтонових огидних протеїнових шейків, що стояли в холодильнику. Дівчина була голодна, що здалося Доус добрим знаком, але горло не приймало жодної твердої їжі. Їй не надто хотілося виходити з-під захисту, позаяк вона точно не знала, що сталося з ґлумою, але сидіти склавши руки Стерн теж не могла. До того ж той, хто нацькував на неї ґлуму, вважав, що вона лежить собі десь, і зсередини її жеруть трупні жуки. А свідків її привселюдного нападу посеред Ельм-стріт було не так аж багато, та й окрім Йонаса Ріда її навряд чи хтось упізнав. Якби й так, уже пролунав би дзвінок від стурбованого терапевта з центру здоров’я.

Алекс знала, що Наречений не може дочекатися, коли вони з Доус вийдуть у провулок. Незабаром мало зазоріти, і на вулицях було тихо. Її «захисник» ішов за ними назирці аж до «Сувою та ключа», де дівчина знайшла стомленого Слюсаря, який писав статтю, і переконала його пустити її в гробницю, щоб пошукати шарф, що його забув Дарлінґтон на останньому обряді, куди вони навідувалися.

Зазвичай представникам Лети дозволяли заходити до гробниць лише в ритуальні вечори та під час санкціонованих інспекцій. «В Андалузії холоднішає», — пояснила вона хлопцеві.

Слюсар завис біля одвірка, утупившись у телефон, а дівчина завзято вдала, наче шукає шарф. Коли біля вхідних дверей зайшовся дзвоник, вона вилаялась. «Дякую тобі, Доус». Алекс схопила статуетку й запхала її до наплічника. Глипнула на круглий кам’яний стіл, за яким представники товариства збиралися, щоб провести обряди чи принаймні