Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Червону армію. Завдяки успіхам у Польщі, а найбільше у Франції, багато хто повірив у військовий геній Гітлера. Вторгнення в Радянський Союз, на вістрі якого стояли бронетанкові війська, мало принести «блискавичну перемогу»; німці очікували, що кампанія займе тижнів дев’ять, максимум дванадцять. Перемога німців мала спричинити крах радянської політичної системи і відкрити доступ до продовольчих і нафтових ресурсів СРСР. Німецьке командування порівнювало Радянський Союз із «картковим будинком» і «колосом на глиняних ногах». Гітлер чекав, що війна триватиме не більше трьох місяців, або й менше, і стане «дитячою забавкою». Це стало найбільшим прорахунком у житті Гітлера[335].* * *

Жорстокість і ефективність — різні речі; німецька стратегія виявилася надто кривавою, щоб бути практичною. Вермахт не міг утілити «план голоду». Проблема полягала не в етичних принципах чи законодавстві. Гітлер звільнив своїх солдат від обов’язку дотримуватися законів війни стосовно цивільного населення, і німецькі солдати не вагалися вбивати беззбройних людей. У перші дні наступу вони поводилися так само, як у Польщі. На другий день після вторгнення німецькі війська використовували цивільне населення як живий Щит. Так само, як у Польщі, солдати вермахту нерідко вважали радянських солдат партизанами, яких належало одразу знищувати, і розстрілювали червоноармійців, які хотіли здатися в полон. Жінок У мундирах, що для Червоної армії було явищем звичним, німці на початку вбивали лише тому, що ті були жінками. Втім, організувати систематичний голод з метою зменшити чисельне цивільне населення краю виявилося для німців справою дуже непростою. Завоювати територію набагато легше, ніж перерозподілити продовольство[336].

Щоб довести ситуацію в радянській Україні до голоду вісім років тому, знадобилися всі резерви потужної радянської держави. Сталін використав логістичні й соціальні ресурси, на які не могла розраховувати окупаційна армія: досвідчена й добре обізнана служба державної безпеки, розгалужений партійний апарат, зокрема в селах, і маса ідеологічно вишколених добровольців. За правління Сталіна люди в Українській PCP (та й інших республіках), пухнучи від голоду, тяжко працювали, щоб зібрати кілька снопів пшениці, що її вони не мали права з’їсти. Жах ситуації полягав у тому, що за ними пильно наглядали численні чиновники й партійці, дуже часто це були їхні земляки. Автори «плану голоду» виходили з того, що колгоспна система забезпечуватиме контроль за поставками продовольства й доведе до голоду велику кількість людей, навіть після того, як радянську державу буде знищено. Те, що подібний спосіб управління економікою за радянської влади функціонуватиме краще, ніж при німцях, нацистам на думку не спадало. Німецька ефективність була радше ідеологічним твердженням, ніж реальністю[337].

Німецькі окупанти так і не зможуть організовувати масштабний голод на власний розсуд. Для реалізації «плану голоду» німецька адміністрація мала контролювати всі без винятку колгоспи, якнайретельніше наглядати за жнивами, пильнувати й обліковувати кожен грам продовольства. Вермахт, СС і місцеві помічники німців були здатні підтримувати й контролювати колгоспну систему, але за ефективністю контролю не могли зрівнятися з радянською владою. Німці не знали місцеве населення, врожаїв і схованок. Вони могли застосовувати терор, але не так систематично, як радянський режим; їм бракувало партії та створюваних нею атмосфери страху і віри. Німцям бракувало людей, щоб надійно ізолювати міста. Крім того, війна затягувалася в часі, й німецьке командування побоювалося, що організований окупаційною владою голод викличе рух опору в тилу[338].

Німці планували, що операція «Барбароса» пройде дуже швидко й закінчиться «блискавичною перемогою» максимум за три місяці. Червона армія відступала, але все одно чинила опір. За перші два місяці війни німці захопили Литву, Латвію, Східну Польщу, більшу частину Білоруської і Української PCP. Франц Гальдер, начальник штабу німецької армії, 3 липня 1941 року записав у щоденнику, що війну, на його думку, вже виграно. На кінець серпня німці окупували Естонію, ще частину України і всю Білорусію. Але темп наступу було втрачено й головної мети німці не досягли — столицю СРСР вони так і не захопили. Командувач одного з корпусів вермахту 5 вересня 1941 року записав: «переможного бліцкригу немає, російську армію не розбито, Радянський Союз не розпався»[339].

У кожному разі, німці морили радянських людей голодом не так з позицій політичного домінування, як з причин політичного відчаю. Хоча «план голоду» й ґрунтувався на хибних політичних засновках, він закладав моральні підвалини війни на Сході. Восени 1941 року німці влаштовували в окупованій Україні визиск і голод не з метою якихось кардинальних перетворень, а для того, щоб продовжувати війну, не обкладаючи власне цивільне населення додатковими обтяженнями. У вересні Ґерінг мусив переоцінити нову ситуацію, яка катастрофічно відрізнялася від сподівань нацистів. Мрії про те, як переможній Німеччині дістаються багатства розгромленого Радянського Союзу, довелося облишити. Класичну дилему політекономії — пряник чи батіг — передбачалося розв’язати в чудодійний спосіб: батіг стане пряником. Через три місяці після початку війни люди, які тримали в руках батіг, дуже потребували пряника. Позаяк війна тривала понад заплановані дванадцять тижнів, німецькі солдати почали конкурувати з німецькими цивільними за обмежені продовольчі ресурси. Вторгнення німців, ясна річ, зупинило поставки зерна з Радянського Союзу. Тепер треба було якось годувати 3 мільйони німецьких солдат, не зменшуючи продовольчого раціону самої Німеччини[340].

Німці не мали запасного плану на випадок невдачі. Армію охоплювало відчуття, ніби щось не клеїться; зрештою, їм не видали зимового обмундирування й нічні патрулі почали мерзнути. Але як повідомити німецькому населенню, що кампанію спіткала невдача, якщо вермахт ніби продовжує наступ, а Гітлер досі в ейфорії від перемог? Якщо нацистське керівництво не може визнати, що план війни провалився, треба зробити так, щоб цивільне населення не відчувало жодних негативних наслідків кампанії. Якщо бурчать животи, можуть забурчати громадяни. Німці не мусять іти на жертви заради фронту, принаймні не на якісь великі жертви і не одразу. Зміни в продовольчій ситуації всередині Німеччини можуть оприявнити правду: війну, принаймні в тому вигляді, як уявлялося керівництву країни, вже програно. Герберт Баке, Ґерінгів фахівець із питань продовольства, не мав сумнівів, що треба робити: відібрати продовольство в радянського населення й віддати німцям[341].

Перед Ґерінгом стояло завдання не перевантажувати економіку країни і водночас постачати німецьку військову машину всім потрібним. Замість початкового плану з визискування Радянського Союзу й організації голоду прийшов час імпровізації: німецькі солдати мусять проводити реквізиції будь-якого наявного продовольства, адже вони ведуть війну, яка вже мала закінчитися.

16 вересня 1941 року, саме коли минув початковий термін «блискавичної перемоги», Ґерінг