Роберт Шеклі - Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі

Водяний пістолет був зброєю, придатною саме для боротьби з уявним чудовиськом.

Аж під ранок прибув корабель, із якого вийшов Арнольд. Не гаючи часу, він узявся до своїх тестів та до полудня скінчив роботу. Виявлена сполука була, без сумніву, Лонгстидом 42. Вони з Грегором негайно спакувалися і відлетіли.

Щойно опинилися в космосі, Грегор усе розповів партнеру.

— Добряче тобі дісталося, —поспівчував Арнольд.

Грегор посміхнувся як скромний герой. Тепер він був у безпеці й не міг зазнати впливу Привида V.

— Могло бути й гірше, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Уяви, що там опинився Джиммі Флінн. Отой уже вмів вигадувати чудовиськ як ніхто! Пам'ятаєш Буркотуна?

— Авжеж, скільки нічних жахіть я пережив через нього, — всміхнувся Арнольд.

Корабель прямував до Землі. Арнольд зробив деякі нотатки для статті «Інстинкт смерті на Привиді V: дослідження впливу стимуляції підсвідомості, істерії та масових галюцинацій на виникнення фізичних ушкоджень». Потім пішов на пункт керування, щоб налаштувати автопілот.

Грегор упав на ліжко, збираючись нарешті, вперше після свого десантування на Привид V нормально поспати вночі. Ледь-ледь почав засинати, як прибіг Арнольд із перекошеним від жаху обличчям.

— Мені здається, на пункті керування щось є, — вигукнув він.

Грегор сів.

— Не може бути. Ми ж…

З пункту управління долинуло неголосне бурчання.

— О, Господи! — забідкався Арнольд. Та за якусь мить йому вдалося опанувати себе.

— Я зрозумів. Коли я там сів, то залишив люки відчиненими. Тепер ми дихаємо повітрям з Привида V!

У прочинених дверях стояло величезне сіре створіння з червоними плямами на шкірі. Воно мало безліч рук, ніг, мацаків, кігтів та зубів, а також двоє крихітних крилець на спині. Воно повільно наближалося до приятелів, бурмотіло й стогнало.

Обоє впізнали Буркотуна.

Грегор рвонувся вперед і захряснув перед чудовиськом двері.

— Тут ми будемо в безпеці, — видихнув він, — ці двері герметичні. Але як ми будемо пілотувати корабель?

— Ніяк, — розвів руками Арнольд, — доведеться покластися на автопілот, якщо не зможемо в якийсь спосіб позбутися чудовиська.

Вони побачили ледь помітний димок, який почав просотуватися з-під замкнених дверей.

— Це що таке? — скрикнув Арнольд, і в його голосі вже відчувалася паніка.

Грегор спохмурнів.

— Ти що, не пам'ятаєш? Буркотун може потрапити в будь-яку кімнату. Його неможливо втримати.

— Я чомусь не багато пам'ятаю про нього, — зітхнув Арнольд. — Він їсть людей?

— Ні. Як я пригадую, він просто кришить їх на капусту.

Дим почав формуватись у величезну сіру постать Буркотуна. Вони сховалися в наступний відсік і замкнули двері. За якусь мить і туди просотався легкий димок.

— Просто смішно, — промовив Арнольд, кусаючи губи, — коли тебе переслідує уявне чудовисько… Че-кай-но! Водяний пістолет ще у тебе?

— Так, але…

— Давай його сюди!

Арнольд підбіг до бака з водою і наповнив пістолет. Буркотун знову сформувався і наближався до них із лиховісним стогоном. Арнольд вдарив по ньому струменем води.

Буркотун і далі рухався вперед.

— Я пригадав, — сказав Грегор, — водяний пістолет не може зупинити Буркотуна.

Вони відступили в сусіднє приміщення і зачинили двері. Лише одна стіна відділяла їх тепер від смертоносного космічного вакууму.

Грегор поцікавився:

— Чи не можна щось зробити з атмосферою корабля?

Арнольд похитав головою.

— Вона поступово очищується. Але потрібно близько двадцяти годин, щоб ефект Лонгстиду вичерпався.

— А немає якоїсь протиотрути?

— На жаль, немає.

Буркотун знову матеріалізувався і поводився якось не надто спокійно й не сказати щоб люб'язно.

— То як же нам із ним упоратися? — заметушився Арнольд. — Має ж бути якийсь спосіб. Чарівні слова? Може, дерев'яний меч?

Грегор похитав головою.

— Я пригадав Буркотуна, — промовив він скрушно.

— То що ж його вбиває?

— Його не можна знищити ні водяним пістолетом, ні пістонами, ні петардами, ні рогатками, ні смердю-чими бомбочками, ані будь-якою іншою дитячою зброєю. Буркотун абсолютно нездоланний.

— Ох, цей мені Флінн із його клятою фантазією! Якого дідька нас тільки повело на розмови про нього? Як же тепер позбутися цього Буркотуна?

— Я ж кажу тобі: нічого не вийде. Він повинен зникнути просто сам по собі.

Буркотун досяг свого повного розміру. Грегор з Арнольдом заскочили в тісний спальний відсік і зачинили двері.

— Думай, Грегоре, — благав Арнольд, — жоден хлопчисько не вигадуватиме чудовисько, від якого не можна врятуватися. Пригадуй!

— Буркотуна не можна вбити, — мов заведений повторив Грегор.

Плямисте чудовисько сформувалося знову. Грегор пригадав усі нічні жахи, які будь-коли переживав. Мабуть, у дитинстві він мав певний спосіб боротьби з невідомими силами.

Раптом — ще мить, і було б запізно — він пригадав…

Під керуванням автопілота корабель мчав до Землі з Буркотуном на борту, й останній почувався тут повноправним господарем. Він ходив порожніми коридорами, пробирався крізь сталеві стіни в каюти й вантажні відсіки, стогнав, охкав і лаявся, але не зміг знайти жодної жертви.

Корабель досяг сонячної системи, автоматично вийшов на орбіту навколо місяця.

Грегор обережно визирнув, готовий, у разі чого, знову сховатися. Не було чутно жодного підозрілого руху, ніхто не стогнав і не охкав, лиховісний туман не просотувався попід двері або крізь стіни.

— Усе гаразд, — гукнув він до Арнольда, — Буркотун зник.

Приятелі, які врятувалися найнадійнішим засобом проти нічних жахів — загорнувшись у ковдри з головою, повилазили зі своїх ліжок.

— Я ж казав, що водяний пістолет не допоможе, — заявив Грегор.

Арнольд ледь всміхнувся у відповідь і заховав пістолет до кишені.

— Я таки залишу його собі. Якщо коли-небудь одружуся й матиму малюка, це буде моїм найпершим подарунком йому.

— Ну, таке не для моїх дітей, — сказав Грегор.

Він ніжно поплескав рукою по ліжку.

— Ніщо тебе не дістане, якщо загорнешся з головою у ковдру.