Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

з золотою медаллю закінчив і в КПІ пішов, мені б його проблеми! Тут не знаєш, що з літературою цією сраною робити… щоб їй!..

– А переписати оце ніяк не можна?

– Переписати, в сенсі, щоб своїми словами? – хлопець кивнув на безладно розкидані по столу чернетки. – Ні, не вийде. Я вже пробував, тут хоч однесеньке слово зачепи – весь текст міняється. Я так не зможу, це точно. Та й ніхто інший, мабуть, не зможе також.

Тут і Тося нарешті пригадала, за що саме двоюрідні брати зненавиділи Спартака: якщо вони точно, слово до слова, переписували його твори з чернеток – то отримували «двійки» без жодних пояснень, якщо ж намагалися викласти у своїй манері – виходило щось безладне. Отож кузени й запідозрили, що медаліст просто задирає ніс до неба і знущається над рідними. Це і стало причиною сімейної сварки.

Втім, це розуміння жодним чином не покращувало становища її власного петеушника. Отож залишивши його сушити мізки над старими зошитами, Тося пішла на кухню чаклувати над обідом, наостанок порадивши:

– І все ж, Максику, подумай, як краще скористатися чернетками Спартака. Це ж таке багатство!.. І що ж, хіба нічого не можна зробити?

– А що тут зробиш! Переписати своїми словами не вийде, якщо ж дослівно перекатати те, що є, наша викладачка одразу ж зрозуміє, що це не я написав, і без зайвих вагань вліпить мені «пару».

«Ох, яка ж історія! Все точнісінько так, як і з Андрієвими племінниками», – встигла подумати Тося, перемішавши наваристий борщ у величезній емальованій каструлі та приготувавшись обережно скуштувати на пробу ложечку паруючої рідини. Проте із-за вхідних дверей раптом долинуло тихе жалісливе скавучання, потім шарудіння кігтів по дошках…

– Максику, там Чучка прийшла, її впустити треба!

Допоки була жива Любов Савівна, вони не могли тримати ніяких хатніх тварин, окрім кролів та курей, яких розводили заради м’яса. А от відколи «баби Люби» не стало, навпаки, позбулися «м’ясної» живності, зате розжилися дівчинкою-двіртер’єром, яку Тося назвала на честь відомої композиції американського джаз-оркестру Глена Міллера «Chattanooga Choo Choo». І хоч якою безпорідною була їхня Чучка, проте цей недолік з надлишком компенсувався ласкаво-миловидним виглядом собачки. До того ж вона не потребувала особливого догляду – хіба що випустиш тваринку двічі чи тричі на день, аби справила десь на вулиці відомі «справи»… Ото й весь догляд, щоб впустити й випустити!

– Ма-а-а-а, мені ліньки! Сама впусти, – між тим відгукнувся з кімнати хлопець. От же ж ледаря кавалок!..

– Максику, і тобі не соромно?! – обурилася Тося. – Я тут, між іншим, не байдикую, а нам обід готую, а ти…

– А у мене твір не витанцьовується ніяк, ти ж знаєш.

– Ну, Ма-а-аксику-у-у!..

– Ну, ма-а-а-а!..

Жалісливе скавучання за дверима повторилося, й Тося не втерпіла.

– Ах ти ж лінтюх! Ледаря ти кавалок!.. – лайнулася вона, кинула на кухонний стіл ложку, потім підійшла й відчинила вхідні двері…

Й ледь не знепритомніла від переляку!

Так-так, на ґанку за дверима стояла їхня Чучка, але ж господи – до чого жахливий вигляд мала їхня собачка! Уся заляпана брудом, вона ледь могла повзти на передніх лапках, а задні лише тягнула по землі – оскільки ближче до хвоста її хребет був перебитий! І головне, за саморобний нашийник був заткнутий якийсь пожмаканий папірець!..

– О-о-ой, Чученько, бідолашна дівчинко, що це з тобою?!

Тося вже впала на коліна і, доки ледачий синок не вийшов з кімнати, миттю вихопила з-за нашийника папірець і прочитала промовистий напис:

Забирайтеся з ділянки, бо буде з вами те, що і з вашою сучкою

– О-о-ой, ма-а-амо-о-о!.. А що це сталося з Чучкою?!

Почувши скрикування матері, Максик теж підбіг до вхідних дверей.

– Мабуть, під автівку потрапила, – тремтячим голосом мовила Тося.

– Їй боляче?!

– Не кажи дурниць! Тобі б так!.. Тьху, вибач! Не дай Боже…

– Бідолашна Чучка… о-о-ох-х-х!..

Поки Максик відволікся на домашню улюбленицю, Тося встигла непомітно сховати до кишені свого халатика зіжмакану записку. Виходить, це добре, що її любий двійочник-петеушник полінувався впустити бідолашну Чучку. Бо якби записку знайшов синок – довелося б пояснювати, що кілька днів тому, вертаючися пізно ввечері з чергування, вона побачила у блідому місячному світлі білий конверт, заткнутий у шпарину між хвірткою і парканом. Уже вдома розпечатала чистий, без жодних написів конверт і прочитала листа, що був усередині. А в тому листі містилася пропозиція продати одному чоловікові їхній дім разом з городом за символічну суму й забиратися хоч світ за очі, хоч до дідька лисого. «Тільки нікому анічичирк, інакше пожалієш», – було обіцяно наостанок. Очевидно, те, що невідомий мерзотник зробив із бідолашною Чучкою, мало додатково настрахати жінку.

Ну, то що ж тепер робити?!

Так, можна було б і в міліцію заявити, й на роботі повідомити. Тим паче, госпіталь у неї не простий, а від республіканського КДБ. Але ж з іншого боку, вони з Максиком живуть тут самі! Хто їх охоронятиме?! Кому вони потрібні?! А якщо з синочком щось станеться – вона ж собі того не пробачить, ніколи не пробачить!..

Можна було б також попросити допомоги у якогось знайомого чоловіка. Наприклад, у того ж Едуарда Рустамовича… З іншого боку, він уже старий і чого гріха таїти – не зовсім здоровий, м’яко кажучи. Отож чи захистить їх?..

А якщо ні?!

Отже, треба подумати, перш ніж діяти. Треба добряче подумати!..

Але чи чекатиме негідник, доки вона на щось таки наважиться?!

Ох, треба подумати! Треба!..

Підсобне приміщення гастроному, пр. Карла Маркса, Дніпропетровськ, 7 жовтня 1984 року

Якби хтось сторонній подивився збоку на цих вантажників, які регулярно працювали пліч-о-пліч по півдня, то навряд чи хто зміг би припустити, що, попри вікову різницю, між ними налагодилися доволі тісні дружні стосунки. Адже з усіх точок зору, з якої не поглянь, Горинич та Ремка відрізнялися кардинально. Тим не менш…

Хтозна, чому старшого прозвали саме Гориничем. Сам він стверджував, що так сталося через його ПІБ – «Денис Є-ГОРО-вич ГО-лощокін». Мовляв, якось після роботи він зустрів двох приятелів, з якими упився в устільку і, не дійшовши додому буквально пару кварталів, привалився до стіни будинку, сповз на землю та й заснув собі. На щастя, час був пізній, а місце погано освітлене, отож міліція «стомленого громадянина» тривіально не помітила.

Також вантажникові пофартило, що на нього натрапили невідомі жалісливі громадяни. Побачивши більш-менш пристойно вдягнутого чоловіка, який усього лише «маньохо не розрахував свою дозу», перехожі заходилися розштовхувати його й розпитувати, хто він такий і де живе. Втім, нічим добрим їхні зусилля не увінчалися, окрім незрозумілого белькотання, що разом