Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

тельбу­хи цілісінькі з Ца­рег­ра­да аж до Не­ми­ро­ва, а тут тобі на та­ку приш­ту! Свій та­ки зем­ляк ка­же: по­да­вай сю­ди свої тельбу­хи, ко­ли тур­ки не ви­со­та­ли! Оце так оказія! Оце так ха­ле­па, ма­тері йо­го ковінька!

- Оце ще не­дав­неч­ко ці князі бу­ли на­ши­ми обо­рон­ця­ми, а те­пе­реч­ки во­ни ладні киш­ки з нас со­та­ти. Ди­во та й годі! Хи­мерні ста­ли наші ук­раїнські па­ни! По­да­вай їм до­ко­неш­не за­по­розькі тельбу­хи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в ка­ба­ня­чих. Мо­же, кня­зю, зве­лиш і ков­ба­си на­чи­ня­ти з ме­не? Ото насмішив ме­не на ста­рості літ!

І ста­рий за­по­ро­жець, і гад­ки й дум­ки не ма­ючи про свою не­ми­ну­чу смерть, за­ре­го­тав­ся щи­рим ре­го­том, аж од­ляс­ки по май­дані пішли.

- Ото як дійде чут­ка в Січ, що князь Ярем­ка в He­ми­рові на­чи­няв ков­ба­си з діда Кандзьоби! Там то бу­де ре­го­ту! - крик­нув дід і знов за­ре­го­тав­ся, аж го­ло­ву за­ки­нув на­зад. Біла чуп­ри­на тряс­ла­ся, як на вітрі, а здо­рові білі зу­би, усі цілісінькі, блис­ка­ли на сонці, не­на­че й во­ни ве­се­ло ре­го­та­лись.

- Роздягайте та в'яжіть ста­ро­го со­ба­ку до бан­тин! - крик­нув не­са­мо­ви­то Єремія, і йо­го гор­ло аж за­си­ча­ло: так здо­ро­во зду­ши­ла йо­го злість. Єремію не­на­че вхо­пив об­ценька­ми за гор­ло отой здо­ро­вий ста­рий ре­го­тун і зду­шив що бу­ло си­ли в здо­ро­вих ку­ла­чи­щах. Дід знав, де в кня­зя бо­ля­че, і ка­рав кня­зя сло­ва­ми гірше, ніж князь дош­ку­ляв ко­за­кам му­ка­ми. Єремії в той час бу­ло ще бо­лячіше, ніж ко­за­кам.

Жовніри пок­ла­ли на стов­пах дві бан­ти­ни, здер­ли з діда убо­ге уб­ран­ня. Шмат­ки со­роч­ки впа­ли на зем­лю. Діда прив'яза­ли за но­ги до двох бан­тин і повіси­ли го­ло­вою униз. Си­ва чуп­ри­на звіси­лась тро­хи не до землі. Дід гой­дав­ся, не­на­че на гой­далці.

- От ку­медія! Спо­до­бив­ся я та­ки честі од кня­зя на ста­рості літ. Сам князь Виш­не­вецький гой­дає ме­не на вічний сон. Ко­ли­ши вже, ко­ли­ши! З те­бе, ба­чу, доб­ра нянька! - го­во­рив дід.

Жовніри вхо­пи­ли за обид­ва кінці здо­ро­вої пил­ки і по­ча­ли роз­пи­лю­ва­ти діда по­по­ло­вині.

- Підставляйте ж, вражі си­ни, зо­ло­тий по­лу­ми­сок та піднесіть ва­шо­му кня­зеві мою кров на сніда­нок, а ви, со­ба­ки, ви­лижіть по­лу­ми­сок після сво­го па­на… ви підчих­вос­ти гетьма­на Ми­ко­ли По­тоцько­го, кня­зя Виш­не­вецько­го… ви…

Дід за­мовк навіки. Од­на по­ло­ви­на діда теліпа­лась на одній бан­тині без го­ло­ви, дру­га по­ло­ви­на гой­да­лась з го­ло­вою на другій бан­тині. Усі лю­де, що сто­яли кру­гом на май­дані, зня­ли шап­ки і пе­рех­рес­ти­лись.

Коли це нес­подіва­но з однієї ку­пи міщан вис­ко­чив дру­гий ста­рий за­по­ро­жець, не­на­че заєць, плиг­нув до Єремії, хи­мер­но підска­ку­ючи, і спи­нив­ся ко­ло са­мо­го Єреміїно­го ко­ня. Чи­ясь дур­на ку­ля смальну­ла діда по жиж­ках під са­мим коліном і підче­са­ла йо­му жиж­ки так, що дід од то­го ча­су вже не хо­див, а стри­бав по-за­ячі. Жовніри засміялись. Ви­со­ка си­ва чуп­ри­на на тім'ї позліплю­ва­лась в кіски і не­на­че ки­ва­ла пальця­ми. Єремія витріщив очі.

- Ти хто? Чо­го тобі тре­ба? - крик­нув Єремія з ко­ня на діда.

- Я й таїтись не бу­ду. Я за­по­ро­жець Пархім; по кни­гах ме­не пи­шуть За­па­ли-ха­тою і драж­нять ме­не Ска­чи-стри­бай­ло.

- Ти чо­го опи­нив­ся тут в Не­ми­рові? - спи­тав князь.

- Щоб підня­ти не­мирівців про­ти Польщі та про­ти те­бе й про­ти та­ких, як ти, кня­зю. Це я з Кандзьобою при­ди­бав сю­ди, на­мо­вив міщан замк­ну­ти во­ро­та та не да­ва­ти твоїм жовнірам ні по­жив­ку, ні харчі. Ка­рай ме­не од­но­го, але не бе­ри гріха на ду­шу: не муч без­вин­но отих дурнів, що ме­не пос­лу­ха­ли. От­тут, під цією чуп­ри­ною, уся не­мирівська про­ви­на, - ска­зав дід і лап­нув ру­кою за свою стрімку чуп­ри­ну.

Чуприна присіла на го­лові, але зго­дом знов ста­ла гоп­ки і за­ки­ва­ла, не­на­че пальця­ми, як тільки дід прий­няв свою су­хор­ля­ву ру­ку й во­рух­нувсь, туп­цю­ючи од не­терп­ляч­ки.

- Князю Яре­мо! Не лий і не пий хрис­ти­янської крові на­да­рем­но, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам да­си вічно­го хро­па­ка. Ка­рай ме­не од­но­го й не зо­би­жай міщан. На тобі мої печінки, ко­ли вже ти та­кий ла­сий до людських печінок, а міщан виз­воль і з не­волі, і од смерті.

- Деріть з но­го шку­ру жив­цем! - крик­нув Єремія на жовнірів. - В'яжіть ста­ру со­ба­ку до стов­па й лупіть з йо­го шку­ру; оббілуй­те усього, як ба­ра­на!

Жовніри ки­ну­лись до Пар­хо­ма і в од­ну мить здер­ли з йо­го оде­жу. Дран­тя по­си­па­лось з діда, як пір'я з півня. Су­хо­реб­ро­го Пар­хо­ма прив'яза­ли до стов­па. Жовніри по­чер­ка­ли Пар­хо­мові спи­ну сму­га­ми од са­мої шиї. Спи­на ста­ла схо­жа на смуг­нас­тий си­тець. Не­за­ба­ром об­дерті сму­ги шку­ри позвішу­ва­лись з спи­ни, не­на­че чер­воні стрічки.

- Ото як гар­но приб­рав Ярем­ка мою спи­ну! Обвішав мою спи­ну чер­во­ни­ми стрічка­ми, не­на­че мо­ло­ду до вінця. Вбе­ри, Ярем­ко, от­так са­мо й свою кня­ги­ню! - кри­чав дід Пархім, по­вер­нув­ши го­ло­ву до кня­зя.

- Лупіть йо­го кру­гом! Щоб по­чу­вав, як йо­го му­чать! - кри­чав Єремія з ко­ня.

Жовніри баб­ля­лись в Пар­хо­мовій крові, на­че різни­ки в різни­цях.

Дід не кри­чав, навіть не стог­нав.

- Гей ви, підчих­вос­ти Ярем­чині! Мерщій до­би­рай­тесь до печінок, бо князь їсти хо­че! По­не­си, Ярем­ко, ще й своїй кня­гині, щоб на­пек­ла собі пи­рогів, бо й во­на пев­но вже ви­го­ло­да­лась! - кри­чав дід під но­жа­ми і тим кри­ком та жар­та­ми, оче­ви­дяч­ки, при­го­лом­шу­вав свої му­ки.

- Зачепіть йо­го га­ком за реб­ро та по­чепіть на стовпі на са­мо­му вер­шеч­ку на снідан­ня во­ро­нам! - крик­нув князь.

- Чи ти ба! Ото наст­ра­хав! Я про це ди­во дав­но знав; ще як ме­не прий­ма­ли в Січ, то взя­ли з ме­не обітни­цю: а чи хо­чеш, Пар­хо­ме, щоб те­бе за віру й за Ук­раїну спа­ли­ли, вто­пи­ли, за­мор­ду­ва­ли, га­ком за реб­ро по­че­пи­ли… А він…

Дід не до­го­во­рив: залізний гак вп'явся йо­му в реб­ра, мов п'явка.

Дід опи­нив­ся на вер­шеч­ку стов­па й теліпав­ся, не­на­че спе­че­ний чер­во­ний рак.

Знов вся гро­ма­да, як один чо­ловік, зня­ли шап­ки. Усі пе­рех­рес­ти­лись за вічний покій Пар­хо­мо­вої душі.

В той час польські жовніри приг­на­ли на май­дан трьох свя­ще­ників. В усіх ру­ки бу­ли позв'язу­вані на­ли­га­ча­ми по­зад спи­ни і скру­чені цур­ка­ми. З по­каліче­них рук дзюр­ча­ла кров. На­ли­гачі поп­ро­ти­на­ли ру­ки до кісток.

- Ви навіщо дзво­ни­ли в дзво­ни на гвалт? - крик­нув Єремія.

- Щоб скли­ка­ти міщан і підня­ти повс­тан­ня про­ти тво­го війська, - обізвав­ся один свя­ще­ник.

- Виведіть їх се­ред май­да­ну! Не­хай одп­рав­лять схиз­ма­тицьку па­на­хи­ду за не­чес­тиві бунт­ливі міщанські душі. Да­вай сверд­ла! - крик­нув Єремія.

Безталанних свя­ще­ників ви­ве­ли се­ред май­да­ну й по­во­лок­ли на ви­со­кий поміст на підніжках. Зва­лив­ши з ніг, жовніри вик­ру­ти­ли їм очі сверд­ла­ми, а потім од­тя­ли їм со­ки­ра­ми ру­ки й но­ги і мерт­вих пос­ки­да­ли з по­мос­ту до­до­лу. Єремія звелів по­од­ти­на­ти їм го­ло­ви, по­наст­ром­лю­ва­ти на ви­сокі кілки і