Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

Ліси похитали головами і згійкали на тоту чорну тінь, що з берега стрілом найсрібнішу ніч прострілила…

III

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

Бере та й сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у деревині соки переварює, запахами в перекотах дише.

Муху роями на сонце випускає, маржинку у зелену ліщину загонить, бджілку на солодкі меди веде.

Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітвору грибами в росу гулить, зіллю силу дає, папоротин цвіт збирає.

Мисливцям звір множить, орлам зайчиків на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.

Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід Петрі.

Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.

Барабульку та й кукурудзку з землі на чівку на сонце витягає.

Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий, та запашний, та ясний.

Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова газдиня,- тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.

Тота, що очима потинає…

В церкві жінки Іванів вівтар зіллям убирають, гей до шлюбу.

- Гей, Іванічку божий, Іванічку чорнобривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!

Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді, вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.

Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід газдам і газдиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть газди і газдині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникова душа радуватися…

А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.

А панотець, що́ приязно службу править, що́ красно говорить:

- Дивіться,- каже,- люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужечку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід в’яже.

- Най же цес нарід кається, най свою Україну шанує!

- Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить.

- Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.

Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.

Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.

Нарід глотиться, а жандарі кольбами у груди.

- Ба кого ви, паничіки, в трупарни поклали?

Шандарі здвигають плечима.

Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:

- Таже то тварь Шепитарюкова!

- Ба, варе, котрого?

- Івана Іванового.

- Цего, шо напроти Паладюкового груня?

- Того самого!

А Шепитарючка як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здригалася:

- То його убив ревізор кривоустий!

- Брешеш, жінко,- боронили шандарі.

- Бігме, кривоустий, газду мені стратив!

Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом підкинена.

Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки.

Вийшов панотець з церкви, а шандарі його хап попід пахи та й просто до міста.

- Та за що нам панотця берете?

- За його казання!

- А того, шо газду убив, на суд не ведете?

- Вам засій від того, пся кров, собача!..

Гейби не та сама ніч, тота різдвяна ніч, гейби вона ходила й говорила, гей тота церква у великий храм. Гейби то небо до села прихилилося, гейби до села щось шептало. Отік тоті морози кулаками лускають у газдівські хати, отік вони газдів чогось посварюють. Тоті далекі зорі щось нахилюються та й у газдівські вікна на стіл заглядають, отік вони перезнати хочуть, чи газди на столі пшеницю мають, чи вечерю поживають.

Тоті зорі щось міняться, щось вони поморгують, щось вони оповісти хочуть, лиш гляба їх розуміти.

Відай, вони тих сімох колядників по селу водять, відай, їх коляду леліють. Обвели їх посеред села та й завели до побережницького двору.

Ідуть колядники попід зорями, переходять всі три побережгикові перелази та й заколядували під побережниковими віконцями:

«Зажурилиси гори й долини, що не зродило жито-пшениця.

Зажурилиси всі полонини, що гей великі зими упали.

Зажурилиси та й господарі, що обмінилась наша землиця:

що нема правди на божім світі, що гине нарід у самім цвіті;

що царем стала темна тюрма, за добре слово в голову куля. За темне слово, чорную зраду кличут сідати, подают ручку. Бо темне слово - червак в яблочку, ржа в залізочку, пісок ше й в очку.

Гей, сидит зрада посеред села, її пізнати, гей трійлозела. Бо п’є горівку, їсть солонинку, а за то нічма на постерунку продає брата, продає неньку, продає челядь ще й шлюбну жінку.

Красно убраний та й ще веселий.

Дві порошниці йому верх грудей.

Полегки ходит, масно говорит, до свого брата зраду підводит, у чужу тюрму село загонит. Знати-пізнати, шо криво робит.

Йому дай боже всю пімсту божу,

Газдам дай, боже, на хліб урожу,

Най зрада гине, най вірність росте,

Най нарід знає, де серце пусте.

Ще й вовкам, боже, болу на зуби, на очі більмо, кольку у клуби, вуха без слуху, носи без нюшку - доки муть їсти з народу юшку.

Аби їм ріки повимерзали, аби їм ліси повигоряли, аби їм двори позапалились, аби їм лапи перерубались, аби їм ключі розгубилися, аби їм пушки потопилиси, аби їм гори порозсувались, аби їм тюрми порозтворялись».

Колядники співають перед сліпими вікнами, бо побережник примкнув усі віконниці, заки сів із гостями по конець стола.

Однак через шпари продирається світло і ловить срібний віддих колядників та й грається з колядою, морозом посрібленою.

Хату розпирає така тепління, що шандарі порозпинали свої кабати, а вусатий побережник верг свій киптарик лиш наопашки та й хусточкою