Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Фанні, навіщо ти сказала, що Інгвільд не сестра мені? — спитав він. — Чом не почекала, поки це зробили б мої батьки?

— Бо я хотіла, щоб ти почув усю правду, перш ніж знову зустрінешся з Інгвільд… Інакше мене б мучило сумління, ніби я приховала від тебе щось дуже важливе. І я охоче приховала б це від тебе… Тобто я хочу сказати, що зробила б це, якби думала тільки про себе і не думала про тебе…

Він пильно дивився на мене затамувавши подих і, здалося мені, навіть з якоюсь ніжністю. І від цього погляду, і від його промовистого мовчання мені стало водночас так приємно й так гірко, що останні слова я майже прокричала захриплим голосом:

— Інгвільд ніколи не була твоєю сестрою і ніколи не буде нею! Ви вільні обоє, вільні… Ох! Яне, мені так важко вимовити ці слова…

— Вільні покохати одне одного? Ти ж про це подумала?

Ні, я нізащо не заплачу перед ним! Я тільки мовчки кивнула головою, коротко і втомлено, потім сховала обличчя в долоні і, уникаючи Янового погляду, силкувалася опанувати себе.

Та враз до слуху мого долинуло, як поруч зашелестіло сіно, — то Ян рвучко підвівся з місця, владно схопив мене за руки й рішуче потягнув до себе. І ось я вже стою на ногах, віч-на-віч з Яном, і бачу, як у місячному сяйві виблискують його очі.

— Фан!.. Яка ж ти дурненька! Чи перестанеш ти нарешті влаштовувати моє майбутнє на свій розсуд? Насамперед затям собі: ти ще надто юна, щоб думати про це майбутнє! Тобі ж тільки п'ятнадцять років, дівчинко із Сонячних Дзиґарів, не забувай про це!

— Ні! — палко вихопилося в мене. — Я про це не забуваю. Не думай, що це дуже приємно — мати тільки п'ятнадцять років!.

— Нарікай, нарікай! — буркнув Ян. — Ти ще й не здогадуєшся, як це мило й приємно — мати п'ятнадцять років! Вони ясні, мов свіжий морозяний ранок, чисті, як добре перемитий посуд, горді, як корсарський фрегат, і багаті на обіцянки та мрії, як мішок доброго борошна… Так, так, нарікай на долю!

Сказавши це, він замовк і якусь мить пильно дивився мені в очі.

— Фан, — озвався знову, і голос його тепер бринів так тихо й глухо, що в мене враз тьохнуло серце, — але ж одного чудового дня тобі вже не буде п'ятнадцять. І того дня…

Він усе ще не випускав моїх рук. Стискав їх так міцно, що мені аж боляче стало. Не знаю й сама, чому раптом пригадалися мені тоді руки Гійома, як вони упевнено й твердо тримають рубанок чи пилу. Обидва вони були не такі хлопці, що легковажно ставляться до життя! Зовсім ні,— ані Яна, ані мого брата не можна назвати гульвісами, то були творці-будівничі…

Бачачи, що я мовчу й вся тремчу, Ян відпустив мої руки.

Потім він легенько торкнувся рукою мого волосся, зняв з нього кілька стеблинок сіна, що причепилися, коли я проходила горищем. Я побачила, як він старанно склав їх докупи й заховав у кишеню куртки.

— Фан, я збережу їх на пам'ять про тебе…

Не кажучи більше ні слова, Ян зібрав свій рюкзак, кинув його собі на плечі, узяв у мене з рук електричний ліхтарик і легенько підштовхнув мене до відчиненої ляди.

— Гійом чекає внизу, у дворі,— пробурмотіла я. — Я так налякалася, коли ти втік. І подзвонила йому. Покликала на допомогу.

— Добре зробила, — сказав Ян.

Ми підійшли вже до виходу з горища. Ліхтарик, поставлений на підлогу, освітлював мене. Ян чекав нагорі. Він став навколішки і обома руками тримав драбину, щоб вона не хиталася.

Тільки-но я подолала перші щаблі хиткої драбини, як до мене долинув згори Янів голос, веселий і лагідно-насмішкуватий, як у добрі минулі дні:

— Я міцно тримаю тебе, не бійся, маленька кізочко!..

Коли ми повернулися, Фовемберг уже спав.

Була перша година ночі. Свистів-завивав, поривами налітаючи на нас, вітер, такий сильний тут, серед широких, розлогих ланів. Я з радістю вдихала його, — то був ніби привіт мого рідного села.

Маленькі будиночки з щільно причиненими віконницями мирно спали, але здавалося, що село ладне прокинутися, аби зустріти нас. Воно ніби звеліло вітрові, щоб той поводився, як добрий наш друг. І вітер пролітав понад землею, понад сільськими безлюдними вулицями, проскакував у нас між ногами, як добре пустотливе звірятко. Знаючи, що вночі треба говорити якнайтихше, він і свистів приглушено, як ото скавучить пес, радий, що знайшов своїх господарів.

Я відчула раптом нестримне бажання заспівати з радості. Як же треба любити свій рідний край, суворий край мого дитинства, щоб, вдихнувши після двох днів розлуки його повітря, відчути таке непереборне хвилювання в серці!

Ян ішов між Гійомом та мною, і ми всі мовчали. Минуле якось враз наринуло на нас, затопило спогадами. Уся наша пригода, прекрасна й сувора, цієї ночі мала скінчитися. І на серці всіх нас було так, як у ті мирні, щасливі дні, коли Інгвільд ще не принесла з собою всю оту колотнечу й хвилювання. Якби не так холодно й вітряно, я могла б уявити собі, що це той травневий вечір, коли я познайомилася з Яном, той самий вечір, коли шофер вантажної машини і водночас поет висадив біля воріт ученицю колежу з її Вергілієм…

Ян відчинив двері кухні і ввійшов перший.

Крізь нещільно причинені двері майстерні пробивався промінь світла: безперечно, Капітан ще не лягав — ждав нас.

Схвильовані, ми перезирнулися, не наважуючись вимовити бодай одне слово. Адже не тільки Ян повертався до нас цієї ночі, а й маленький норвезький хлопчик із Нарвіка, Капітанове дитя.

Безшумно, навшпиньках, ми ввійшли до майстерні. Дідусь сидів у своєму незмінному фотелі, повернувшись до нас спиною, схилившись над вогнем, і машинально розгрібав жар коцюбкою; певно, він робив це вже давно.

— Татуню! — стиха