Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

розподіляється. У Москві й тепер є дико відсталі люди, просто представники печерних часів. Неймовірні бовдури!

Діти радісно заворушились. Приємно, що високе начальство так лається з трибуни замість лозунгів.

— Справа не в тому, де дурні мешкають. Та й великого розуму не треба проводи паяти та гайки закручувати. А справа в тому, що у великих містах середній рівень освіти вищий. Шкіл-десятирічок більше. А хто нині є золотим фондом кожного заводу? Діти двадцяти — двадцяти п'яти років, колишні десятикласники. Якому заводу їх більше вдасться привабити, той через пару років і по якості, і по складності продукції інші заводи випередить. Вони креслення уміють читати, фізику кепсько, та знають. В крайньому разі, чи є струм у ланцюгу, не перевірятимуть пальцями, а приладом скористаються. А найголовніше — вони звикли навчатись. Підготовлені до процесу осягання незнаного. Вони усвідомлюють, що і для чого вони роблять, а не трудяться, як мавпи. Осмислити для них важливіше, ніж виконати. У кого є заперечення?

— Нема!..

— А тепер я вам скажу, чи наш завод кращий за інші. По-перше, ми — авіаційний завод, і платять у нас більше. По-друге, ми територіально неподалік од вас. По-третє, виробництво у нас чисте, високої кваліфікації. Навіть токарі працюють у білому. Будь-який наш складальник або механік для іншого заводу — знахідка… І головне, Я знаю, що багато хто з вас мріє стати фізиками, інженерами, вченими. Так ось, у нас для цього цілковите роздолля. Є вечірній технікум при заводі, і відкривається філіал інституту. Через п'ять років ти і складальник вищої кваліфікації, і диплом в тебе у кишені. А таким фахівцям у наш час ціни не складеш. У кого є заперечення?

У залі всі мовчать. Які вже тут заперечення… Все викладено, мов у підручнику. Я руку піднімаю.

— Говори, Шубовсть.

— От ви, Вікторе Павловичу, сказали, що, коли людина вищої кваліфікації та інженер, їй ціни не складеш.

— Так.

— Але це ж не так. І ніякого сенсу немає ставати інженером.

Дмитрієв очі витріщив:

— Це ж чому?

— Візьмемо мене. Скільки я заробляю?

— Ну, двісті.

— Вірно, двісті. А іноді так і двісті двадцять.

— Буває.

— А буває, і за шкідливість доплачують. І за понаднормові.

— І премію дають, — вставив Розов. — Щомісяця.

— Отож іноді у мене на круг і до трьохсот виходить.

— Ясно, — каже Дмитрієв. — От звідки у мене перевитрати заробітної плати.

— То не страшно. Не забувайте, що складальник вищої кваліфікації. А гірше інше… Припустимо, я закінчив інститут. Ї ціни мені не буде. Куди ж ви мене направите?

— Технологом у цех.

— А який оклад?

— Сто шістдесят…. І премія.

— Чудово. Дякую вам. І заради цього я п'ять років гибів.

Тут слово Розов узяв:

— Діти, правий Іван Шубовсть. Мало у нас ще уваги приділяють фахівцям. От у Японії, кажуть, завод своїх людей як зіницю ока береже. Леліє. За кожний відпрацьований рік надбавку дає. Чому?… Бо там сировини немає. Що їм вдалося завезти, те вони й переробляють. Сьогодні завод транзисторні приймачі випускає, завтра — підйомні крани. А робітники ті ж самі. Просто вони дві, чи три, чи п'ять спеціальностей мають. І мікропаяльником працювати можуть, і пневматичним молотком. Як не дивно, у них там навіть щось на зразок змагання є. І Дошка пошани, кажуть, майже на кожній фабриці…

І пішов, і поїхав… Вельми цікаво він оповідає і доладно. А згодом хочеш пригадати, що ж таке він тобі повідомив, а пригадати нічого.

Але слухати його цікаво. Діти навіть роти повідкривали. Не робітник виступає, а прямо кандидат наук наймудріший. Усі звикли: коли робітник — іди й роби. А тут троє робітників, і вигляд у них, і звички, і одяг не гірше, ніж у найдженджуристих учителів. Дивно.

Далі Дмитрієв Бочкова представив. Вірніше, просто сказав:

— Це наш ГОЛОВНИЙ РОБІТНИЧИЙ МЕХАНІК. Робітник шостого розряду. А з ним членкори радяться. У теорії гіроскопів він нічого не тямить і формул не знає. І не дивно. Там кожна формула довжиною десь з півкілометра. Але все відчуває і на будь-яке питання відповісти може. Він єдиний на заводі, кому НДІ, що розрахунки нам постачає, дозволяє креслення змінювати. Вони йому більше, ніж собі довіряють. Либонь, він найбільш оплачуваний робітник у нашій галузі. А то і в країні. Тільки рацпропозицій він чотири на місяць подає. Винахідливіші одна одної. А авіаційне дослідне виробництво для розумної людини просто Клондайк. Що забажаєш, сам придумуй і пропонуй, що забажаєш, із іноземних журналів бери. Аби воно прибуток давало. І один Бичков дав нам більше прибутків, аніж увесь електроремонтний цех. Говорити він не полюбляє і, здається, взагалі не вміє. Тому ви просто на нього подивіться. А ти, Бичков, іди і просто постій на трибуні.

Бичков постояв. Я заплескав у долоні, і всі довкола заплескали. Далі Дмитрієв мене представив. Розповів історію про надувний матрац. І завершив він її своїм подивом, що я виявився кращим складальником, а не якась інша, серйозніша і достойніша людина. З гарним моральним обличчям і біографією.

Я кажу:

— Серйозність, діти, то ще не достоїнство. Індик також серйозний. А особливо баран. Проте стався у нас якось на заводі такий випадок. У механічному цеху. Вбивали у бетонну стіну костилі. Спеціальним таким пістолетом-молотком. Вкладається у ствол пороховий патрон і костиль. Підносять пістолет до стіни — ба-бах! — половина костиля у стіні, половина персоналу непритомна. Цех величезний. Відлуння по ньому півгодини прокочується. От пару разів пістолетник бабахнув і втретє приготувався. А тут по цеху йде делегація. Чепурні такі дяді, статечні, у білих сорочках. Із главку чоловік двадцять. І раптом як тарахне! Ми люди треновані, призвичаєні. Вже два постріли пережили, і то у