Наталія Володимирівна Сняданко - Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки

бажаннями і уявленнями ще з давніх-давен усе просто: «А якби пригорнувся До мене близенько «От знайшлося любе щастя!» — Мовило б серденько».[16]

Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:

«Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя…»[17]

Чи жінку, для якої «…щастя зіткане з прощань».[18]

Звідки їм там, у Єгипті, знати про наших українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.

Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!»[19] – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу і в пам'яті – коханий»[20], – затинається інша. Відгадайте, котра з них українка?

Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:

– «Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні?» —

запитує український поет.[21]

– «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], – відповідає українська поетеса.

Треба визнати, вони одне одного варті.

Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]

Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:

«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»

чи навіть застати її в момент розгубленості:

«…І як тепер тебе забути?»

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені».[24]

І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз – ще й тлінно».[26]

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

«Поховайте мене під кленом, Тим, що вітами ловить дощ. Він, як очі мої, зелений, Він закоханий в вас також».[27]

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів я тебе не знайшла я цілую твої сліди але вибач мені я повинна втікати далі»[28]

Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:

«Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, Молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним, Питаючи, як їх здоров'я і як зародили городи».[29]

Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами «кохання» і «пристрасть», а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося, приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.

Додаток практичний
Інструкція про те, як одружитися із галичанкою

Пункт 1. Про серйозність намірів

Галичанка і пристрасть – поняття настільки ж важко поєднувані, як Львів і море. І зовсім не тому, що галичанки не вміють закохуватись, чи, боронь Боже, не тому, що рідко закохуються в них. Загальновідомо, що вродливіших жінок, ніж на Галичині, не існує більше ніде у світі, навіть у далекій Галісії. Просто самої лише пристрасті для справжньої галичанки замало. Замало для неї і самого лише кохання, навіть найромантичнішого. Помічаючи знаки Вашої уваги, ця жінка не уявляє, що за ними може стояти інше бажання, аніж Ваше щире й непереборне прагнення навіки поєднати з нею свою долю. Принаймні про інші свої бажання, відмінні од цього, Ви ніколи не повинні їй зізнаватися, а вона, своєю чергою, ніколи не зізнається Вам у тому, що могла би відповісти взаємністю на будь-які інші Ваші бажання, відмінні од цього, не кажучи вже про те, що в неї самої при погляді на чоловіка теж може виникати ще щось, крім бажання мати спільних дітей і родинне вогнище.

Пункт 2. Галичанка як втілення чоловічої мрії

Справжня галичанка – це зазвичай еталон вроди.

«Мадонна радісна дощу, травневих злив маленька відьма», струнка, довговолоса і довгонога, з величезними очима, у першому ж погляді яких Ви втонете раз і назавжди, «вже світу білого не видно поза Тобою», у якої «волосся, пещене на сонці, по той бік сонця золотіє», вуста закінчуються «як море припливом і відливом», а «усміх завинений у сухий листок»[30], «вона одна з багатьох вона до болю одна її багато вона тисячотіла множина», «вона