Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, — риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси.

Зі схилу сопки помалу відкривався простір над морем, і все там видавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну кортіло поквапити її, побачити, як опуститься на причал її, мабуть, нелегка ноша. Проте бабка байдуже зблискувала крильми. А рухатись її примушувала, здавалося, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, захований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилась до причалу і перетворилася на звичайний літаючий кран. На колишньому її місці висіла вже інша бабка, їх було багато, і кожна по-своєму поспішала — перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі мали можливість підійти до порівняно мілководного причалу, де на них чекали великорукі велети — портальні крани.

…На. крутосхилі пласкі камінці висковзували з-під ніг, стрибали коричневими жабами, розбігаючись навсібіч і вниз. Ольмін зупинився — звук не пропав. За сотню метрів від нього камінці вистрибували так само. Він уповільнив ходу, потім повернув, заховався за кущ кедрового стелюха. Трохи постояв. Ну, звичайно! Та сама дівчина, Іра.

— Іро! — Ольмін вийшов їй назустріч.

Йому раптом стало незручно, що через нього вона, піднявшись сюди, розшукує його. Можливо, навіть хвилюється.

— Олександре Валентиновичу! Я ж відповідаю… Адже сюди із заповідника тигри приходять.

Її обличчя було розгублене; в руках чи то хустка, чи косинка, волосся перехоплене широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні тапочки. Одне слово, з нею можна було перевалити через сопку коли не за годину, то за півтори-дві.

— Гаразд, — сказав Ольмін. — Я не серджусь. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет ірисів. На згадку про тигрів він мало не засміявся, проте стримався, залишаючись серйозним, бо вже таку мав вдачу.

…Берег Сонця. На воді, наче пізні метелики, витанцьовували яхти, — вітрила їх були розкриті. Заграва перших вогнів… Берег широкої мілководної затоки світився, ніби виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогників. Сюди сходилися шляхи узбережжя.

— У нас навіть у шкільних творах слово «Сонце» пишуть з великої літери. Бачите, скільки вже зробили?..

Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма — відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку — до Землі. Джгут сонячних променів — найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні.

Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало.

Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується.

Світло знову ніби розсіюється у просторі.

Ольмін довів: ні, не розсіюється. Тяжіння Сонця управляє частками, притягає їх. Треба тільки розігнати їх ще на Землі та своєчасно змінювати напрямок бомбардування. Правда, світловід лише віддалено скидатиметься на конус, однак фотони опиняться у пастці. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати більше тепла, ніж одержує Земля зараз. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, що управляє енергією, а надлишок променів вловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Г ранта. Нині був Берег Сонця.

«Навдивовижу пощастило, — думала Ірина Стеклова, — познайомилася сьогодні з Ольміним, якого знала лише з фотокарток; хотіла у нього про щось запитати, ага… ось…»

— У нас уже є дейтерієве сонце. В океанах ще багато важкої води, її вистачить надовго. Значить, проект «Берег Сонця» на майбутнє?

— Не можна збіднювати океан, — відповів Ольмін.

— Збіднювати?

— Дейтерій потрібний всьому живому. Так само, як і мікроелементи.

— Я цього не знала, — збентежилася Стеклова.

— Про це своєчасно попередили біологи. Є такий корабель «Гондвана», ось уже кілька років він вивчає всі моря планети… Його кожен дельфін знає.

— «Гондвана»… — спробувала пригадати Стеклова, — «Гондвана»… Ні. Дослідницьких кораблів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

— У «Гондвани» свій почерк: загальні проблеми, прогнозування майбутнього. Ми з нею ще зустрінемось. У нас, на Березі Сонця.

…Десь поряд шуміла вода. Стеклова раптом зрозуміла, що заблукала й не зможе знайти ель. Він лишився тут, на схилі, але вона так поспішала, що не запримітила жодного орієнтира. І цього джерела не було. Вони підійшли до нього: у воронці витанцьовували піщинки, струмінь витікав з неї і спадав на плоский камінь. На цьому місці утворилося заглиблення.

— Ну от, забула,