Аркадій Фідлер - Дикі банани

були найкращі можливості позалицятися. Юнак виконував для дівчини імпровізовану пісеньку, а потім те саме робили дівчата. Але ніколи не співали всі разом. Під час нашої прогулянки Данг прислухався до слів пісні і дуже розвеселився. Ці пісні були надто пікантні.

Коли хтось помре у нас, то всі почуття, зв’язані з цим горем — тягар смутку, розпач і відчуття осиротіння — падає на членів сім’ї небіжчика і його близьких. Померлий залишає по собі на землі біль, а сам зникає, перетворюючись на небуття. Навіть віруючі люди не уявляють собі, щоб душа померлого й далі мислила й почувала себе так, як було за життя, і вірять, що вона, позбувшися тлінних пристрастей, розпливається в потойбічній країні, як їй призначено.

Зовсім інакше у мео. Душа померлого не втрачає життя, а й далі все свідомо відчуває, наче смерть була тільки переходом крізь якийсь невеличкий, хоч і фатальний поріг. Отже, душа уболіває, що мусить піти від людей, близьких її серцю, і бути самотньою в той час, коли її кревні й друзі лишаються на землі.

Перші дні після смерті душа блукає поблизу свого тіла, сповнена жаху й розпачу, розбита й безсила. Під час цього небезпечного блукання вона легко може стати здобиччю злих духів і перетворитися на тигра. Люди, що лишилися жити на землі, повинні допомогти душі уникнути цього. Як саме? Насамперед складаючи жертви їй і доброзичливим духам. Вони повинні виявляти ніжні почуття до душі померлого, веселитися, бо людська радість відганяє духів, а душі, яка бере пасивну участь у посмертному бенкеті, наче наказує забути про свою журбу. Ритуальний танець мео теж відганяє духів.

Пояснити цей обряд можна так: в той час як у нас при смерті вирішальне значення мають почуття живих, тут, у мео, на першому місці — вимислені відчуття померлого. Звідси й дивна поведінка людей по відношенню до небіжчика.

Ми зійшли з гори на кілька сот кроків і край лісу збудували собі за допомогою кількох підлітків просторий курінь. Данг не хотів ночувати в хаті мео, бо в них було брудно. З щирістю, гідною подиву, він жартома називав своїх земляків найбільшими замазурами в світі. Мео бояться води і тому рідко миються. Брудними були й їхні хати. Це, мабуть, єдина вада цього симпатичного племені. Правда, на схилах, де живуть мео, мало води, джерела, що вибивають з-під землі, містяться нижче їхніх садиб, в ярах, але, це, звичайно, аж ніяк не може їх виправдати.

Перед тим як заснути, я нагадав Дангу про справи молодшої вдови Блія Пхая: чи буде вона шукати іншого чоловіка?

— Ні, — відповів він, — як я й думав, вона залишиться при А Че. Якби не вагітність, усе було б інакше!..

Під ковдрами нам було тепло, але я спав погано. Вранці прокинувся з болем у голові і в шлунку. Вчорашній бенкет не пройшов для мене безслідно. Увесь день я ходив наче в тумані. А шкода! Розваги, бенкет і залицяння тривали без перепочинку. Крім того, тут співали старі пісеньки, повні спогадів про героїчні діла.

Пополудні небіжчика поховали. Церемоніймейстером був чаклун, один з учорашніх моїх співбесідників. Під його наглядом притягли колоду, видовбану зсередини за розмірами померлого. Небіжчика відв’язали від стовпа, втиснули в дупло колоди й забили дошками. Гомін на хвилинку вщух. Чаклун кілька разів ударив сокирою по труні, звертаючись до небіжчика урочистим голосом, чи не хотів би він все-таки чогось попоїсти і чи не має взагалі якогось бажання. Відповіді не було, тоді чаклун подав знак, і кілька мео понесли труну. Інші заграли на кренгах.

У процесії йшли тільки чоловіки. Жінки й діти стояли осторонь і дивилися без усякого смутку. Тільки двоє малюків, десятирічний хлопчик і молодша від нього дівчинка, не витримали і заплакали. Це були діти Блія Пхая. Молоді сердечка збунтувалися проти дисципліни церемоніалу й дали щирий вихід природним почуттям.

Процесія посувалася повільно, щоб могли встигнути танцюристи з кренгами. Їх було більше десяти; хто мав кренг, той брав участь в похоронній процесії. Вони танцювали навколо труни і кожен грав, що хотів, тому навколо стояла справжня какофонія. Зрозуміло, що крізь гамір, який раздирав вуха, до нас, живих, ніякий злий дух пробитися не міг. Труну благополучно винесли на пагорб за триста кроків од хати і тут без церемоній закопали. На могилу поклали гілки і каміння, щоб оберегти останки від лісових звірів, а поряд на всякий випадок заготовили трохи їжі.

Звуки кренгів не затихали і коли ми поверталися до хати. Тут зголоднілі мео розсілися біля кількох вогнищ. Мудрий і передбачливий шаман, до того ще й добрий базіка, перекладаючи голоси духів на людську мову, заявив, що треба принести в жертву ще одного буйвола.

Похоронний бенкет тривав далі. Всі були в чудовому настрої, мали прекрасне самопочуття й висловлювали думку, що поховання пройшло добре. Блія Пхай мусить бути задоволеним. Його душа, яка незабаром з’єднається з духами предків; напевно оточить турботливою опікою сім’ю, що лишилася на землі. Щодо цього двох думок не було.

На другий день, попрощавшись з А Че і з приємною компанією, ми рано-вранці осідлали коней і вирушили у зворотню путь в Долину. Але перш ніж рушити, Данг виконав уже знайому маленьку церемонію: він спитав свої чарівні роги, чи буде щасливою подорож, особливо під час переходу над тим фатальним урвищем. Потім кинув роги на землю. Вони обидва впали округлою поверхнею догори: погана прикмета. Злі духи чекали на нас.

Данг похнюпився, але не розгубився. Він схопив роги з землі й кинув їх вдруге. Один ріг упав догори округлою стороною, другий — плоскою; знову недобрий знак. Данг гнівно прикусив губи і кинув утретє. Наслідок був такий самий, роги вперто пророкували погану подорож. А втім, не менш упертим був і Данг, він не здавався. На четвертий раз роги, нарешті, впали плоскими боками догори. У Данга відразу посвітлішало обличчя, і він тріумфально