Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

«Вітаю тебе, сірий брате! — зрадів мисливець. — Лижви людини куди дужчі, ніж твої вовчі лапи»…

День був погожий, хоч і морозний. Опівдні погода стала псуватися. В небі почали зростати небезпечні хмари. Тут Орлине Перо з подивом побачив сліди двох людей, які ішли в тому ж самому східному напрямі. Сліди були ще вчорашні. Найбільше мисливця вразило те, що ці люди, напевне, були хворі або смертельно втомлені. Вони насилу тягли ноги і, ледве пройшовши кількасот метрів, падали на землю. Мисливець легко визначив, що то були дві жінки індіанки.

Вовк, мабуть, теж побачив їхні сліди і вже не залишав їх. Може, вовчим інстинктом відчув слабість жінок і думав на них напасти?

Орлине Перо охопило раптове почуття ворожнечі.

— А, так! — посміхнувся він з люттю. — Любиш, вовче, людське м'ясо? Прагнеш легкої здобичі?

Мисливець з кожного пагорка напружено оглядав навколишні долини, сподіваючись побачити десь жінок. Але вони були ще далеко від нього. Він побачив лише вовка.

Мисливець прискорив кроки, не спускаючи з очей звіра та людські сліди. За годину до заходу сонця раптові пориви вітру й снігова поземка сповістили, що наближається хуртовина. Вітер дужчав з кожною хвилиною.

Нарешті мисливець і звір добралися до скелястого узгір'я, вкритого ріденьким лісом. Вовк біг з великим зусиллям, видко було, що час від часу він заточується.

А тим часом кожної хвилини треба було сподіватися страшної завірюхи. Орлине Перо мчав з нею наввипередки. Він знав, що коли почне падати сніг, він зразу ж загубить сліди і вовка, й жінок.

Вовк біг за кілька сотень метрів попереду. Він прямував до невеличкого ялиового гайка, що ріс віддалік. Це був єдиний сховок в усій околиці, схожий на темний острівець в білому морі. До цього гайка вели й сліди жінок.

Заходило сонце, оточене двома зловісними колами. Орлине Перо хотів наздогнати вовка, перш ніж він сховається в гаї, але не встиг. Звір ускочив поперед нього в зарості і зник з очей.

Гайок був неширокий, може, сто кроків у діаметрі. Мисливець оббіг його навколо. Вовк не вийшов з хащі, слідів на галявині не було видко. Але мисливець не знайшов також і слідів двох індіанок. Вони зайшли в гайок і не вийшли. Мабуть, були десь тут, неподалік, так само, як і вовк.

Щільні, чорні хмари повисли над гайком, схожі на привидів. Від них віяло жахом. Сипонув лапатий сніг, хутко смеркало.

— Го-го! — загукав мисливець щосили. — Жін-ки-и!

Він намагався перекричати бурю. Вихор розгулявся вже як слід, шарпаючи гілля ялин на всі боки.

Ніхто не відповідав. Орлине Перо звів курок рушниці і зайшов у хащу. Він переходив з місця на місце і весь час гукав, але жінки, мабуть, його не чули.

«А може, бояться відповісти!» — спало йому на думку, та він зараз же відкинув цей здогад.

Буря шаленіла. Все навколо тріщало, трусилося, гуло, вило. Навіть у гайку тяжко було встояти на ногах. Орлине Перо знайшов балочку, де можна було поставити курінь, нарубав гілля і сухих дров. Раптом він побачив вовка, який стежив за ним з-під куща. Мисливець обережно взяв рушницю, націлився межи очі, які блищали в півмороці, і натиснув курок. Цокнув пістон — більш нічого. Пострілу не було.

Орлине Перо закляклими пальцями відкрив ріг і підсипав сухого пороху. Вовк не рушив з місця, хоч стояв ледве за двадцять кроків. В темряві очі його горіли, мов свічки.

Звір стояв, мов зачарований, аж поки Орлине Перо не скінчив заряджати рушницю. Тоді — наче він знав, що той зараз вистрелить, — стрибнув у хащу і зник.

— Ге-ге, — буркнув Орлине Перо сам собі, — не судилося мені здобути його шкуру.

Потерши долонею чоло, він з подивом пересвідчився, що, незважаючи на холод, воно було мокре від поту.

Він знову почав будувати курінь. І раптом між двома поривами вітру почув якийсь дивний звук. Мисливець почав прислухатися, і коли звук долинув удруге, схопився на ноги. То був плач дитини.

Загорнувши в ковдру рушницю, він рушив у тому напрямі, звідки долинав плач.

Ніч була темна, хоч в око стрель, сніг шмагав по обличчю. Мисливець майже нічого не бачив перед собою, ішов навпомацки і раптом за щось зачепився й мало не впав. Йому здалося, що це пень, і він, нахилившись, обмацав його в снігу. Але то був не пень. Долі лежала мертва індіанка.

Тут знову почувся звук — наче приглушений плач дитини. Мисливець кілька разів обійшов навколо трупа. Плач зникав у гомоні бурі, долинав до нього то з того, то з іншого боку, може, навіть згори.

Кінець кінцем Орлине Перо, збитий з пантелику, прихилився до стовбура. Плач залунав над ним. Він глянув угору і побачив щось темне між віттям. Мисливець поліз угору, обмацав: це був кошик, у якому індіанки носять дітей. Кошик висів високо, щоб його не могли дістати з землі дикі звірі, а всередині лежало загорнене в шкури живе, може, кількамісячне немовля.

У Орлиного Пера серце закалатало молотом від радості й тривоги — тривоги за життя дитини. Він розпалив велике вогнище, хоч у хуртовину це було нелегко. Закутав дитину в ковдру і цілісіньку ніч грів її власним тілом. Дитя треба було погодувати, але мисливець боявся дати йому пемікану, щоб, бува, не пошкодити немовляті.

На світанку