Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Мій тато також має дорогу машину, без хліба я не сиджу і до хліба маю. Цікаво, чи взяла б мене Варвара Петрівна, якби знала про це? Але в кожного свої проблеми і, як сказав Олександр Танасович, право на свої таємниці.

Зараз моя найбільша проблема — сказати татові, що я знайшла роботу, не просто роботу, а саме таку, як треба, як він сам казав. За три дні — перше вересня, час.

Він слухає і ніби не чує — відкинувся на спинку дивана у великій кімнаті, гортає якийсь медичний журнал (інших він просто не визнає), позирає з-під окулярів на телевізор (віднедавна без них він не може ні читати, ні дивитися телек), мовчить. А може, й справді заглибився в щось своє і не слухає, що я кажу? Ну що ж, поговоримо пізніше. Головне, що в мене вистачило духу сказати. Ох, ніби гора з плечей звалилася. Підводжуся і хутко йду до дверей.

— Хіба я казав, щоб ти сама шукала роботу? — лунає мені навздогін. — Ти хоч замислилася, що про мене скажуть? Батько лікар, а донька змушена шукати роботу деінде… Хіба в моїй лікарні санітарки вже не потрібні?

Господи! Тільки не це! Тільки не це! Навіть у трупарні не так страшно. Якщо він скаже мені йти в палац, тоді я… А що тоді? Що я? Щось придумаю… Щось вигадаю… Але не піду. Але якщо придумувати, то зараз же, негайно. Повертаюся і знесилено падаю у крісло поряд із диваном.

— Після роботи я братиму уроки з хімії і геометрії. Мені сказали, що в інституті є добрий репетитор. Це дуже зручно — зовсім поруч, а до палацу треба їхати. Поки туди, поки назад…

Тато відкладає журнал і уважно дивиться на мене, ніби вивчає. Очі майже білі, вилиці ворушаться. Сердиться.

— Як тебе звати?

— Ірина Сніжницька.

— Де ти народилася?

— Тут, у цьому будинку.

— У тебе коли-небудь був собака?

— Ні. Ненавиджу собак!

— Ти сьогодні ліки приймала?

— Аякже.

— Поки що працюй, а там подивимося, — каже він і відвертається.

Тестування скінчилося. Сьогодні воно зовсім коротке. Мабуть, тому, що тато сердиться. Нічого, пересердиться. З полегшенням іду нагору.

Кращого варіанту для мого працевлаштування й не придумати. Хутко звикаю до своєї Швабранії — так я охрестила поліклініку. Роботи в ній поки небагато. Варвара Петрівна каже, що потім, коли настане сезон інфекцій, тут почнеться справжній студентський шарварок. А зараз, на початку навчального року, в сонячні вересневі дні, — два-три відвідувачі на день: хтось із першокурсників почав освоювати кухонну плиту й обпік об сковороду пальці, хтось ногу підвернув, у когось розлад шлунка, бо звик до маминих борщів і не хоче приймати студентського харчу. Більш людно у тренажерному залі, де займаються переважно хлопці. Вони частенько забігають у поліклініку — то щось запитати, то води попити, то вдареного пальця перев’язати. Орися Іванівна, тутешня медсестра, каже, що такої кількості травмованих хлоп’ячих пальців у тренажерному залі ще не спостерігалося. А чи не пов’язано це якось з моєю появою тут?

Сміюся: хлопців по пальцях не б’ю, до тренажерного залу не ходжу, тож зурочити нікого не можу. Мені справді не до них. Та й яка з мене зурочниця? У перервах між прибиранням читаю книжки. Варвара Петрівна не дорікає, навпаки — заохочує мене до цього:

— Читай-читай, тут іще не стільки натупали, щоб швабри з рук не випускати. Можеш і на пару інколи піти, послухати розумних викладачів, особливо, коли Олександр Танасович заняття проводить. Заочне навчання — як поцілунок крізь скло. Але якщо дуже хочеш вчитися і не будеш лінуватися, то вивчишся. Розумна людина самоосвітою бере більше, ніж деякі телепні п’ятирічним протиранням штанів на лекціях.

І чого вона така приязна до мене? Тому, що Олександр Танасович про мене сказав? Чи то вона така людина — добра до всіх?

У жовтні приїхав Роман. В одному з листів я написала йому про Швабранію. Він відповів, що його зворушила моя розповідь, а ще йому соромно, бо про «Кондуїтів і Швамбранію» Лева Кассіля знає, а от про екзотичну Швабранію в рідних краях навіть не чув. Тож негайно мусить побачити все на власні очі. От і приїхав. Має «благословення» від шефа написати матеріал про те, як у нашому інституті турбуються про здоров’я молоді. Такий досвід, каже, заслуговує на те, щоб його запроваджували і в інших вишах.

Відрядження припало саме на мій день народження. Збіг чи спланована «випадковість»? Тішу себе думкою, що все-таки не просто збіг. А значить… А значить, Роман пам’ятає… І подарунок зарання купив — збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». У нас її і вдень зі свічкою не знайдеш — щоб купити гарну книжку, треба записатися в чергу в магазині передплатних видань, і ще не факт, що тобі дістанеться те, що ти хочеш. Утрьох — я, Роман і збірка — йдемо в ресторанчик на набережній.

Від чого я більше хмелію цього вечора — від шампанського чи від Романового поцілунку, не повітряного, а справжнього, хоч і короткого, з нагоди моїх іменин?

Роман ставить у склянку букетик синіх ірисів (і де він їх цієї осінньої пори знайшов?!), замовляє торт «Жіноча примха», дістає зі шкіряного дипломата коробочку з декоративними свічками,