Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

Червона калинонька, А білий світ; Ой, чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..

Що буде важити цей жаль з приводу прожитих літ, як не буде кому жалкувати? І нічого не вдієш, від долі Сонця залежить наша, людська доля (як і доля самої планети Земля) — як вона складеться у сонця, такою доля (чи недоля) буде і в нас…

«До початку космічних польотів 60— х років у всі часи будь-яка людина перебувала все своє життя і помирала на кулі, радіусом біля 6000 км — планети, яка обертається навколо досить рядової, звичайної зірки в одному з із спіральних рукавів острівної Галактики відомої під назвою Молочний Шлях» — Стефан Доул.

І далі в цього ж автора:

«Ми бачили який вигляд має Земля на чорному фоні космічного простору — прекрасна голуба куля, помережана коричневими плямами і наполовину покрита сяючими білими хмарами.

Тепер ми вже цілком реально переконуємось в тому, що знали, звичайно, і раніше: наш дім всього лише невелика планетка, крихітний оазис в просторі — безкінечна, не безмежна, але все одне безконечно дорога для нас Земля».

І все ж у всі віки й тисячоліття — та й зараз теж, — для нас вона велика, як цілий всесвіт, безмежний і безкраїй, якому немає кінця— краю. (Це космонавти її сьогодні облітають за лічені хвилини, а морякам каравел Колумба чи Васко да Гами вона тоді здавалася безконечною. А насправді ж і маленька, і беззахисна у неоглядних просторах Всесвіту…

Коли в 1977 році американська автоматична міжпланетна станція «Вояджер» (з англійської — мандрівник) була запущена з метою вивчення планет— гігантів Сонячної системи Юпітера, Сатурна і, можливо, Урана й Нептуна; так ось вона з тих далеких далей передала своїм творцям ряд фотографій, зроблених нею в дорозі (десь з району Марса). На одній з них працівниця лабораторії загледіла серед зірок якусь пилинку-порошинку… Отакуньку… І хотіла було її здмухнути з фотографії, аж то виявилась… наша Земля. З порошинку завбільшки серед звізд нічного неба. (З інших зоряних сузір’їв вона й зовсім невидима, хіба що Сонце можна загледіти — як світлу крапочку в зоряному небі). З відстані всього лише Марса, свого сусіда.

Вціліти такій космічній порошинці, загубленій на краю Галактики, як гігант Сонце почне загибати — не світить.

І нічого не вдієш (та й що ми, земляни, можемо вдіяти, порошиночки малі, у всесвітніх катаклізмах?).

ТО ХТО ПЕРЕД КИМ МАЄ ЗНІМАТИ КАПЕЛЮХА?

Це Валентина Терешкова 16 червня 1963 року, здійснюючи на кораблі «Восток-5» свій космічний політ, хизуючись, гордовито вигукнула:

— Ей! Небо, зніми капелюха!

Як покажуть наступні події, цей вигук був дещо передчасним.

Небо їй відомстило.

Політ першої жінки-космонавтки тривав біля трьох діб і ті години не були для «підкорювачки неба» щасливими. Кабіну «Востока» самі ж конструктори називали «консервною бляшанкою». Вона була така тісна, що космонавт у скафандрі міг з трудом поворушитися — яке вже тут «Ей! Небо, зніми капелюха!» Валентина побула ті три доби в космічному кораблі всього лише в якості живого манекена, безпомічна і знесилена та до краю виснажена.

Увесь політ Терешкову нудило, блювоти її вимучували.

Приземлилася вона майже із втраченою свідомістю — навіть фотографувати її чи знімати на плівку заборонили. Добу «підкорювачку неба» лікарі спішно приводили до тями в госпіталі. І лише наступного дня, як космонавтка нарешті оклигала, її повезли на місце посадки до корабля, нарядили у скафандр, посадили в кабіну і почали її фотографувати, наче б вона щойно приземлилася… До посадочного модуля бігли статисти, вони ж відкрили кришку люка і Терешкова, як наче б вона щойно приземлилася, почала пребадьоро посміхатися — ці знімки потім обійдуть і нашу, і зарубіжну пресу.

А щодо «Ей! Небо, зніми капелюха!» — то це виявилося всього бравадою, що нічим не була підкріплена. Пустим хизуванням, адже космонавтка три доби польоту не могла й поворухнутися в кабіні, втрачала свідомість та блювала… Де вже тут було «підкорювати небо».

Капелюха доведеться ще довго-довго знімати не небу перед людною, а навпаки — людині перед небом. Можливо, й увесь вік, покіль на планеті Земля існуватиме людство.

З кожним мільйоноліттям прожитих років Сонце старіє все більше й більше (та й Земля не молодіє,