Томас Тімайєр - Подих диявола

Оскар порився в сумці й витяг пакет. Кінчиками пальців він захопив три печива, розкришив їх і кинув гігантському створінню. Комаха, або чим там воно було, подивилася у бік ласощів. Напевно, не знала, як ставитися до чужої їжі. Нарешті, нахилилася вперед, схопила лапою шматочок і потягла в пащу. Оскар почув, як запрацювали жвали. Ледь покінчивши з першим шматком, істота потягнулася до наступного. Схоже, їй сподобалося. Оскар, що очікував іншої реакції, розчаровано зітхнув. У цього жука міцний шлунок! Юнак вийняв іще печива й кинув його цілком. Одне за одним вони з хрускотом зникли в роті комахи. Тільки після п’ятого печива вона зупинилася. Застигла на декілька секунд, дивно задерла вгору голову, неначе прислухаючись. І раптом різко підстрибнула, оббігла пару кіл і метнулася до Оскара. Той від жаху кинувся убік. Йому здалося, що монстр зараз на нього накинеться і вкусить, але нічого подібного не трапилося. Істота з писком кинулася до рослини. Спочатку юнак вирішив, що вона хоче там сховатися, але комаха вгризлася в кору. За кілька секунд вона вже відгризла досить великий шматок. Оскар зачаровано дивився, як збільшується діра.

Ось тут усе й відбулося.

Неначе бочку прорвало! На тварину полився потік прозорої світлої рідини. Сік витікав, булькаючи й пінячись, і розтікався по піску, забарвлюючи його в темний колір. Юнак не розгубився. Він схопив жука, відтягнув його подалі в пустелю й перекинув на спину, щоб той не зміг перевернутися. Істота обурено закрутилася. Зі стовбура продовжував текти сік. Не вигадавши нічого кращого, Оскар скинув черевики, зняв шкарпетки й заткнув ними отвір. Тільки потім покликав на допомогу.

Усі відразу прокинулися.

— У чому справа? — сонно тер очі Лілієнкрон. — Невже тут ані на хвилину не можна мати спокій?

— Флягу, мерщій! — крикнув Оскар. Він устиг викопати заглиблення в піску. — Несіть усі посудини, що в нас є. Не можна втрачати ані краплі!

Почувши крик, Гумбольдт відразу повернувся. Обличчя в нього змарніло, але очі світилися від радості. Він підставив до діри флягу й наповнив її по вінця, підніс до губ і зробив ковток.

— Чудово, — відзначив він. — Трохи чимось тхне, але цілком придатне для пиття. Молодець, мій хлопчику. Бігом несіть усе, що в нас є: фляги, сумки, миски. Швидше, поки сік не висох.

Вони встигли наповнити ще три фляги, поки рідини не стало зовсім мало.

Усі посміхалися Оскару.

— Не знаю, як би я без тебе впорався, — сказав Гумбольдт. — Без тебе експедицію спіткала б невдача. Дякую, що вирішив залишитися із мною, — і зовсім несподівано він міцно обійняв сина.

Далеко на обрії стемніло небо. Так буває перед самою грозою, коли світло стає приглушеним. Лєна прислухалася. Нічого не чутно. Над пустелею висіла свинцева тиша.

Вона втомилася, раз у раз спотикалася. Язик прилип до піднебіння. Заброджений сік тільки на деякий час утамував спрагу, і тепер пити хотілося ще більше. Крім того, в неї розболілася голова. А от моторошні створіння, здається, мали безмежну витривалість. Як їм це вдавалося? Лєна не помітила, щоб вони їли або пили. І, схоже, вони не вважали цю пустелю ворожою, непристосованою для життя. Їм-то якраз було гарно. Широкі копита, шорстка шкіра й нарости на плечах і спині. Вони чимсь нагадували дромадерів, які тижнями могли обходитися без води.

Нашийник натирав шию, шкіра чесалася. Солоний піт дратував іще більше. Лєна спробувала послабити шкіряну стрічку, але та не піддалася й на міліметр. Скільки ще терпіти ці муки? Принаймні, дощ збирається. Темні хмари затягли вже все небо.

Лєна замружилася.

Дивні ці хмари. Не такі пухкі й округлі, як зазвичай. Вони були якимись кутастими, гострими.

Та й чи хмари це?

Раптом дівчина зупинилася. Ланцюг натягнувся, і його смикнуло вперед. Вона ледве не впала в пісок. Проводир обернувся й видав кілька гортанних звуків. Лєна не звернула на нього уваги. Вона застигла від подиву, не маючи сил поворухнутися.

Це не хмари. І це не гроза. Схоже, перед нею височіла скеля. Така висока, що закривала світло. Якщо уважно придивитися, на ній можна було помітити щось на кшталт фортеці. Споруда з високими вежами й зубчастими стінами дуже нагадувала укріплений замок, але складно було сказати, чи була вона штучного, а чи природного походження. Ясно одне — вона просто величезна, і, схоже, її викрадачі прямували саме туди.

Над піском носився гарячий вітер. Він замітав сліди й ускладнював просування вперед. Мандрівники обмотали обличчя хустками, але пісок однаково забивався в ніс, рот і очі. Неможливо було роздивитися нічого далі п’ятдесяти метрів. Гумбольдт витяг компас, але незабаром його сховав. Марно. Магнітні потоки спотворювали показання вимірювальних пристроїв. Не залишалося нічого іншого, як покластися на інтуїцію.

Вітер дужчав. По землі стелилася червона поземка. Сліди відразу зникали. Повсюди виднілися розмиті контури скель завбільшки з людину.

— Покваптеся! — гукнув Гумбольдт. — Нам потрібно вийти з цієї бурі.

— Звідкіля береться вітер? — запитала Шарлота. — Я думала, ми перебуваємо в печері.

— Так воно і є,— запевнив її Лілієнкрон. — Імовірно, ця печера набагато більша, ніж ми припускали. Може бути, це навіть окрема система. Пам’ятаєте, що розповідав Дималь: на поверхню землі виходять отвори, з яких дме гарячий вітер. Цілком імовірно, що ця печера така величезна, що тут утворилася незалежна кліматична зона. Вітер, хмари, можливо, опади.

Оскар уявив, якими повинні