Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

А два Дикі Пси, що сиділи на сусідніх з моїм стільцях, глянули на нього з презирством у холодних очах. І той, що сидів далі, зморщився, від чого довгий шрам його ще побілішав.

І ось почалося те, заради чого я прийшла сюди, — ринг посеред чорного несамовитого залу, перша з ігор Палацу Ігор.

Вони хиталися, обійнявшись, двоє чоловіків без носів і вже без очей. Кожен удар розсипався краплинами поту. З кожним ударом зал навколо них ставав темнішим і тихішим. Принаймні, для них.

Адже це була гра.

Я прийшла сюди заради Вовка. Я хотіла знайти його, бо він жив у грі та грою.

— Поверх тридцять шість, — сказав ліфтер. — Обмін жетонів та фішок.

Юний хлопець підробив батьків підпис та одержав натомість повний лоток чотириколірних фішок.

Поверх одноруких бандитів. Фішка. Важіль униз. І дзенькіт трьох сімок, що збіглися.

— Егей, щасливчику! Дай фішку на щастя!

— Можеш забрати всі.

Занадто складно для Вовка: кидати фішку, смикати важіль і виймати фішки з лотка знизу. Занадто багато роботи. Навіщо, коли можна кинути фішку на стіл і сказати:

— Сімдесят вісім, — а лопатка круп’є підсуне до тебе виграш.

Зал більярдних столів? Занадто багато цигаркового диму та гуркоту слонової кістки.

Я пройшла крізь поверх зі встромленими в сцену жердинами і поверх зі ста двадцятьма красунями у червоній білизні. Юнак надто пересичений. Крихітка надто юна, щоб не бентежитися від таких забав.

І нарешті казино — сім поверхів нагору.

Я йшла від столу до столу. Я дмухала на карти й кидала гральні кісточки об борт.

— Сім!

— Дванадцять!

— Двадцять один!

Куди більше. Навіть коли віддавала все на чай банкометам, а собі залишала одну круглу фішку, до наступного столу я знову переходила з повним лотком.

— Тридцять сім, тридцять сім, тридцять сім, — чотирнадцять разів поспіль.

Кулька зупинилася на тридцять сім чотирнадцять разів.

— Занадто довго таланить.

— А навіщо ж тоді грати?

Сім поверхів зелених-зелених столів. А я так і не зустріла Вовка.

І ось ресторан номер три. А за ним гострі шпилі даху й небо без веселок і зірок.

— Останній поверх. Ресторан номер три.

Тут уже запахло квітами, старим та густим вином.

Засунувши руку до кишені, я — юнак — витяг малюсіньку табакерку, ледь нахилився вперед і вдихнув порошок «ін».

Казковий «ін». Прекрасний Вовк сидів сам за столиком, обернувшись обличчям до сцени.

Я не могла допустити, щоб він побачив мене. Побачив мене таким.

І я зайшла до ліфту й сказала:

— Сорок шостий.

— Сорок шостий, — зіграв зі мною в луну ліфтер та опустив важіль керування донизу.

Сорок шостий поверх — магазин жіночого одягу.

Сорок сім — коштовності.

— Щось під колір очей.

Моя червона сукня. Чорне хутро на моїх плечах. Сліпучий блиск намиста на шиї. У ресторан номер три — тільки для тих, кому не бракує грошей піднятися так високо.

Два швейцари в білих рукавичках відчинили переді мною двері.

Жінки мого статусу не дякують. Вони всміхаються кутиком рота.

Я ступила крок і зі ста жінок, що були тут, залишилася одна.

Серед чоловіків, що принишкли, коли я з’явилася.

Не було жодного, ні за столом, ні біля столу, хто б не дивився на мене.

Усі вони були мої.

Тільки не Вовк, який так само сидів обличчям до сцени.

Що ж. Коли ти хочеш…

Я підійшла до краю сцени, я посміхнулася до величезного, квадратного мікрофона і, піднявши руку, клацнула пальцями.

— Чах, — відгукнувся барабанщик на цей щиглик.

— Ва-ва, — продовжили труби.

— Ту-т, — контрабас.

І, нарешті, піаніст.

— Ніч, дитинко, настала ніч. Довга, зоряна ніч. Спи, дитинко, спи. Спи