Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Я прокинулась у готельному номері без вікна. Ванна без рушників. Поламаний телефон і нема як замовити сніданок.

Але цього було замало.

Скинути із себе все-все-все і, зануривши обидві руки в рідкий діамант, перетворити волосся на зачесане назад скло.

Чоловічий костюм та погляд у дзеркало. Тепер я піду до Палацу Ігор не миленькою Крихіткою, а блідим від «ко», ще зовсім юним негідником, що вкрав у Батька золоту кредитку.

— Зможеш підробити підпис? — запитає у мене швейцар.

— Батьків? — перепитаю я. — Авжеж.

— Ми ради вітати вас у Нашому Палаці Ігор.

Три поверхи холу. Червоні канапи — золоті попільниці, сіра шкіра диванів — попільниці зі скла, чорне дерево та попільниці з бірюзи.

— Ліфт підіймається вгору.

— Четвертий поверх, — сказав ліфтер і зупинив ліфт. Я вийшла.

Поверх із фонтанами. Прозорі струмені води, Через чаші, кам’яні квіти й каскади. До водоспаду сходів.

— П’ятий поверх.

Зимовий сад. Нудно і занадто тепло. Вони висадили тут тропічний ліс, наповнивши його шелестом листя, лементом птахів і камінням індійських поховань. Але не було леопардів, леопардо-людей. А непогано було б відчувати їх там, за деревами.

І я простувала через ліс, нудьгуючи. Я пройшла повз молоденьку дівчину в білій суконці, й та посміхнулась до мене. До мого зачесаного назад волосся.

Це було б смішно: Крихітка, переодягнена юним негідником, та багатий спадкоємець Кита, що вкрав сестрину сукню.

Я перестала лічити поверхи, потрапивши до ресторану номер один.

Тут пахло простою їжею, і в тих, хто обідав тут, грошей вистачало тільки на цей обід, вони могли їсти м’ясо з хлібом, не турбуючись про те, що доведеться піднятися вище.

Поїсти. Дати офіціантові монетку на чай і запитати у своєї дами:

— Пройдемося?

— Пройдемося.

— Ліфт іде вниз.

Вони, звичайно, можуть піднятися на поверх вище, де на рипучому помості їх розважатимуть циркачі: жонглер, пожирач вогню, канатоходець і чорний чаклун, що спалює та розчленовує жінок.

Від тих, котрі стояли поряд зі мною, війнуло простою їжею.

— Браво, — вони були ситі й плескали та всміхалися.

— А ну ж бо! Ще раз!

— Будь ласка, — сказав чаклун. — Зручно? — він закрив шухляду, підняв пилку.

Або сінематограф. Я стала прямо у дверях. На квадратному екрані за цигарковим димом жінка заламає руки, а піаніст у кутку вдарить по клавішах сильніше.

— Ти обдурив мене!

А він, у невеличкій білій чалмі, відвернеться, відставить руку назад. Потім упаде на коліно, притисне долоні до грудей і скаже:

— Пробач!

А ось і знову ресторан. Але тут уже пахне грошима.

— Поїв би.

— Дякую.

Далі. Нагору.

Сніг, лід і сніг. Для того, хто взимку працює, а влітку раптом згадав, що не відсвяткував Різдво. Заледенілі вікна, сліди на снігу та хуртовина.

Можна взяти напрокат шубу і, загорнувшись, пити пекучий грог.

Театр. Я ввійшла до ложі.

— Так. Якби м’ясо згнило, — принц на сцені, як завжди, був сумний. — Зникло, розкладене смородом. Однак не судилося, шкода, адже суїцид не схвалений ні церквою, ані Богами. Але жити так нудно. Куди не глянь — усюди те саме. Все і всюди те саме…

Чоловік у ложі дрімав, а його дружина, відвернувшись від Принца, посміхнулась мені, стомленому від «ко» юнакові.

Я — молодий негідник — звів брови й показав:

— Ні, — з посмішкою, що змусила її повернутися до принца.

— Якщо я вас скривдив, не гнівайтесь, я смертельно хворий. Запитайте. Не соромтеся. «Принц хворий, — скажуть вам. — Наш принц хворий».

Двома поверхами вище я побачила камінний сад. Скульптури сумних дів і не вбитих народженням дітей-потвор.

Далі — цілий поверх картин.

І, нарешті, бар — замкнутий у безконечності шинквас навколо піраміди з пляшок та льоду.

— Настоянка з Альпійських Трав.

Бармен налив мені, і юнак випив.