Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

не любила міщанських серветочок на меблях, — вона перемогла цю думку іншою: навіщо докопуватися до кінця, навіщо? Чи стала щасливішою Єва, зірвавши яблуко з дерева пізнання? Що здобули вони з Адамом, жителі раю? — пекло і радість знання? Але чи може людина витримати таке знання, такі питання — чи під силу вони їй? Їй здавалося, що під силу: але вона мало не збожеволіла — досить! Досить експериментів, нехай хтось інший вивчає життя, докопується до таємниці людини — їй це навіщо? У неї одне життя, і їй набридло холонути від жахів, втрачати ґрунт під ногами. Ну, вже ні — ця серветка, її квартира, її робота, її друзі — нехай будуть друзі, знайомі; врешті — Торвіг, — все, більше нічого, більше нічого немає. Її стійкий світ — робота, гастроном, квартира. Не треба їй жодних морів, невідомого в долі, жодних очікувань — все одно всього не побачиш, за всіх не поживеш: от її море, на серветці — хіба їй погано? Заплющ очі, уяви хвилю, яка набігає, вітрило, що кличе, говорить до тебе. Реальне море — воно ніщо, ніщо проти моря, створеного її душею, її мозком, а його вона може нести в собі і тут, у чотирьох стінах — тут, коли його немає, ще гостріше відчувати, ніж там, під сонечком на пляжі. Якщо їй треба, вона викличе в собі інші світи. Але один світ повинен бути у неї справжній, найголовніший — так, найголовніший, тут, на п’ятачку землі. Навіщо хотіти багато, руйнуючи щастя вдоволеності, повноти. Чи вона не знає, що не можна відчути затишок всесвіту, нескінченності — навіщо їй жити там, де нічого немає, крім смертної туги, навіщо їй дражнити бога, долю, намагатися бути ніким, ставити на карту свій п’ятачок під сонцем.

І Домініка, закінчивши думку, вишивала далі, намагаючись ні про що не думати. Вона зрозуміла, що, поки вона вишиває, не питаючи навіщо, — вона не знає себе і не знає своєї біди, жахливого вантажу тих питань, від тягаря яких ламалися не одні потужні плечі. Не думати ні про що, жити, не думаючи ні про що таке, що було б вище за голку, вище за кефір, Марію Петрівну, Торвіга — сина, просто хлопчика, вище за те ім’я і ті дані про неї, які записані в паперах, що зберігаються в різних конторах. А хто сказав їй, що вона — щось вище, щось не те, що вона не мешканець такого-то будинку такої-то вулиці, не працівник такої-то бібліотеки, не типова мати-одиначка? Чому вона повинна думати, що вона не одна з багатьох, не піщинка серед піщинок, а щось особливе?

Домініка закінчила вишивати вітрило і поклала руки разом з вишиванням на коліна. Адже їй зовсім добре без думок, тобто без таких дурних думок, в яких вона не може розібратися, і кожна з яких несе в собі небезпеку захопити її, понести в бурхливому потоці своєї чарівної логіки, правди — перевернути, спаплюжити все її життя. Великі думки підкоряли собі цілі народи, змушуючи їх перелопачувати життя — а чи люди стали щасливішими через це? Поламані долі, зневажені правди іншого роду, заглушки, увігнані в горлянки, які прорікали інші істини. Ні, ні — треба жити так, як живеться, — життя розумніше за всі правди, всі логіки. Ламаючи обмеженість людського розуму, на перехресті різнополюсних воль, воно вишикувалося таким, яким воно є; а людина, вхопившись за першу-ліпшу думку, летить з цією думкою, як з картонним мечем, на складне, що містить у собі переплетення сотень, тисяч таких думок, чудовисько життя. І це чудовисько проковтує її разом з її паперовим мечем, навіть не помітивши. Ні і ні: краще бути частиною, частиною цього життя, ніж воювати з ним. Краще сіяти хліб, ростити дітей, ростити Торвіга — смажити для нього яєчню, прати йому трусики, терпіти від нього біль, просити його бути добрішим, боротися за його серце, не наближаючись до нього на відстань руки, що б’є, а віддаляючись від нього на нескінченність свого прощення: нехай відчує він, як пішла вона з нього, нехай перестане вона жити в ньому страхом, настороженістю, ворогом. Нехай побачить він її здалеку — звідти, звідки бачать зазвичай тих, хто робить тобі саме добро, саме лише добро. Маленькою далекою фігуркою, рідним стовпчиком проріжеться вона коли-небудь на горизонті його душі; і він заплаче тоді, зрозумівши, чим була для нього мати, його добрий бог.

Домініка втерла сльози і встала. Швидко начистила картоплі, розтопила жир на сковорідці. Вона не розуміла, що те, що вона зараз робила, є думка, інша, але теж думка, яка підкорює собі її існування. І що ті, хто є частиною життя, самим життям, — взагалі не думають, не роздвоюються, йдучи в гастроном, не бачать себе тими, хто йдуть в гастроном, дивляться на гілку, смажать яєчню, люблять дитину. Вони просто йдуть в гастроном, дивляться на гілку, смажать яєчню і люблять дитину. Не роздвоюючись — вони не пам’ятають того, що було вчора. І якщо вони підходять до сміттєпроводу — то ніщо не здригається в їхній душі і минуле не надто довго затримується в них. Ці щасливчики вмирають з кожною секундою, не запам’ятовуючи себе в часі, — щоб наступну секунду знову спалити, пролетіти, не обідравши об неї боки. І тому їх не болить минуле: а, не приносячи болю, воно хіба є? Але у неї, у Домініки, усі боки обідрані об виступи минулих митей. Але треба забути, треба залікувати старі рани і забути про все, і отримати те щастя, яким володіє більшість, треба заспокоїтися, як усі, — зрадіти голці, гастроному, Торвігу і зрозуміти, що це — все, чого вона може бажати від життя.

— Торвігу, йди, синочку, йди, — вона підійшла до дверей, взяла його за руку і провела до столу. — Сідай ось сюди, зараз тобі мама дасть щось смачненьке.

Торвіг сидів і мовчав, поглядаючи у вікно.

— Хочеш, ти поїсиш, а потім ми пограємося з тобою?

Торвіг недовірливо подивився на неї: вона ніколи з ним раніше не