Кобо Абе - Жінка в пісках

гіркоти й відчаю. Здавалося, наче той вітер грав на порожніх стручках, як на флейті, і зникав. Дивлячись на край ями, ледь освітлений тьмяним місячним сяйвом, чоловік подумав, що його душу палить не що інше, як заздрість. Заздрість до всього, що переповнює землю — до вулиць, приміських електричок, світлофорів на перехрестях, оголошень на телеграфних стовпах, здохлих котів і тютюнових крамничок... Як пісок пожер дошки і балки, так і заздрість пробила в ньому отвір і перетворила його на порожній казанок над вогнем. Порожній казанок нагрівається швидко. Може статися, що він не витримає такого жару і розплавиться. Та перше ніж говорити про надію, треба подумати, як перебороти цю мить і чи варто її переборювати?

Повітря! Свіжого, не змішаного з тим, яке він вдихає! Як було б чудово, коли б раз на день хоч на півгодини він міг піднятися нагору й глянути на море! Чого б йому цього не дозволити? Селяни не спускали з нього очей, але ж він так старанно працював протягом останніх трьох місяців, то хіба не можна задовольнити його справедливу вимогу? Адже навіть в’язневі дозволяють прогулянки.

— Це нестерпно! Коли отак на цілий рік людина уткнеться носом у пісок, то запросто стане законсервованою! Хіба вони не можуть дозволити мені зрідка прогулятися?

Жінка зніяковіло мовчала. Наче не знала, як заспокоїти дитину, що загубила цукерку.

— Тільки не кажи, що не можуть! — Несподівано чоловік розгнівався. Згадав навіть про драбину, хоча йому було неприємно про неї говорити.— Бо коли я недавно тікав, то бачив на власні очі... Біля кількох будинків з цього ряду висіли мотузяні драбини!

— Так, але...— заперечила жінка несміливо, ніби виправдовуючись,— більшість із тих людей живе тут з діда-прадіда.

— Ти хочеш сказати, що нам нема на що надіятися?

Жінка покірно, мов побитий собака, опустила голову. Якби він спробував на її очах проковтнути ціаністий калій, вона, напевне, мовчала б так само.

— Ну що ж, тоді я сам спробую з ними переговорити!

Однак у душі чоловік не вірив в успіх таких переговорів.

Тому, коли разом із другою бригадою селян прибув знайомий старий, щоб передати відповідь, він навіть трохи розгубився.

А збагнувши зміст відповіді, був зовсім приголомшений.

— Отож...— старий говорив повільно, наче перебирав у пам’яті старі документи.— Звісно, можна було б домовитись... якби... ну, скажімо, ви вийшли надвір... і це робили... а ми всі дивилися... Так, ваше прохання справедливе, тому ніхто не заперечуватиме...

— А що ми повинні робити?..

— Ну, те... що самець і самиця, коли паруються... ну, те...

Селяни навколо нього зареготали, мов божевільні. Чоловік закам’янів, ніби хтось схопив його за горло, і потроху почав розуміти, що мав на увазі старий. Почав усвідомлювати, що він розуміє. І коли збагнув ту пропозицію, то вона вже не здалася йому такою жахливою.

Промінь електричного ліхтарика злетів йому під ноги, мов золотий птах. Услід за цим на дні ями закружляло ще кілька променів, утворивши світляний кружок. Чоловік ще не встиг відчути огиди до селян на краю ями, як уже заразився їхнім шалом.

Він обернувся до жінки — її не було, хоча хвилину тому вона ще розмахувала лопатою. Невже втекла до хати? Глянув на двері й гукнув:

— Що будемо робити?

— Плюньте на них! — відповів приглушений голос із-за стіни.

— Але ж так хочеться звідси вийти!..

— Так не можна!

— Не беріть усе так близько до серця...

Нараз жінка захекано крикнула:

— Ви що, збожеволіли?.. Таки справді збожеволіли... Я на таке не погоджуся... Ще не здуріла!..

Невже це правда?.. Невже він з глузду з’їхав?.. Відступаючи перед жінчиним напором, відчував, однак, як у ньому наростає роздратованість... Після того, як його стільки топтали, навіщо йому якась там гідність?.. Якщо за тобою спостерігають, коли ти робиш якусь гидоту, то й на спостерігачів падає тінь... Адже між тим, за ким спостерігають, і тими, що спостерігають, невелика різниця... Але й вона зникне, коли він влаштує цю маленьку виставу. Подумати тільки: яка винагорода жде його за це!.. Земля, по якій зможе вільно ходити!.. Він хоче вистромити голову з цього смердючого болота і дихнути на повні груди!

Чоловік відшукав жінку в темряві й кинувся на неї. Її крик і удар їхніх сплетених докупи тіл об стіну викликав на краю ями збудження й дике захоплення. Свист, плескання в долоні, нерозбірливі сороміцькі вигуки... Глядачів начебто побільшало, серед них з’явилися, мабуть, і дівчата. Число ліхтариків, що залили вхід до хати яскравим світлом, майже потроїлося.

Напевне, завдяки раптовості нападу чоловікові вдалося витягти жінку надвір. Схоплена за комір, вона звисала, мов лантух. Щільний потік світла з трьох боків ями здавався вогнищем на