Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

так вчинити. Ти сама знаєш, як вони змушували дітей працювати на них. Ти ж пам’ятаєш усю ту пропаганду і те, як вони тиснули на молодь, щоб та вступала в їхні лави. Я вирішила, що це найкращий спосіб допомогти Еріку...

Енні виглядала страшенно засмученою. Джордж розумів, що її мучить думка про те, що вона так помилялася всі ці роки. Але в душі Енні завжди була справжньою лідеркою і тому розуміла, що спершу треба дати раду із ситуацією, в якій вони опинилися, а потім думати про минуле.

— Що тепер робити? — прошепотіла Енні. — Дампа можна відпустити?

— Може, нам вдасться змінити програму, — сказала Німу. — Можливо, машини зрозуміють, що єдиний спосіб врятувати Землю — це відправити Дампа в космос.

Енні її слова не переконали.

— Може, — сказала вона. — А як щодо...

Німу показала очима на Космоса. Енні холодно глянула на нього.

— Ні, — мовила вона. — Один раз він уже нас зрадив. Не можна давати йому ще один шанс. Ми самі мусимо все вирішити.

— Ти про що? — здивувалася Німу.

«Вона й не здогадується, що в біді, яка спіткала їхнього батька, винен Космос, — подумав Джордж. — Але тепер навряд чи вдалий момент їй про це казати».

Дамп тим часом самовдоволено посміхався, упевнений, що всі козирі в його руках. Щоб урятувати всіх, їм доведеться спочатку врятувати його.

Раптом Джордж щось помітив. Він підійшов до вікна, звідки було видно ледь не увесь Едемополіс. Унизу щось відбувалося. Придивившись, хлопець побачив, що в юрбище у центрі міста вливається новий потік — сотні людей рухалися вперед, спритно минаючи охоронців, які чомусь їх не зупиняли. Вони швидко пробиралися крізь натовп і прямували до Великої вежі Дампа. Спершу Джордж не міг збагнути, що тут не так і чому ці люди здаються йому такими дивними. А потім він зрозумів! Він так давно не бачив разом більш як двох дітей, що спочатку не втямив, хто це перед ним. Діти — сотні, тисячі дітей — сходилися до Едемополіса й рухалися до Великої вежі Дампа. І ніхто не міг їх зупинити — ані люди, ані роботи.

Джордж обернувся від вікна — дорослі в кімнаті сперечалися.

— Якби ви навчали своїх людей так, як треба, — говорила Енні, яка, мабуть, від батька успадкувала талант читати лекції в найважливіші моменти, — я була б вам непотрібна. Але ви заборонили науку й нормальну освіту і позакривали лабораторії й університети. Ви хотіли, щоб робота нашого батька пішла на користь режиму. Тато дивитися на це не міг! А тепер ви просите, щоб ми вам допомогли?

Вона мало не плюнула на Дампа.

— Тобі не вдасться перемогти! — спокійно відповів той. — Або ти послухаєш мене і зробиш так, як я кажу, або будеш винна у масовому знищенні едемського народу. Це буде твоя вина. Відпусти мене в космічний готель — і станеш вільна. Я заберу зброю зі свого космічного курорту, обіцяю, а ти керуватимеш собі на здоров’я цією нещасною планетою.

— Ага, після того, як ти довів її до ручки і привласнив усі її багатства, — мовила Енні.— А тепер думаєш, що ми дамо тобі полетіти звідси й розкошувати в космосі? І повіримо твоїм обіцянкам знищити зброю?

Джордж знову глянув униз. Він ступив на крок ближче до вікна — туди, де стояв Космос.

— Мені кінець, — пробурмотів суперкомп’ютер. — Тепер, коли всі все знають, мене спишуть на брухт. Я роками переховувався у сміттєвих таборах, щоб покарати себе. Потім спробував виправитися, захищаючи Геро, але, боюся, моя провина надто серйозна.

— А як ти його зрадив? — запитав Джордж.

— Випадково... — відповів Космос. — Я вибовкав інформацію роботам, які — як я думав — належали до групи опору. А виявилося, що то були замасковані роботи режиму. Мені так соромно за себе... Але я більше нічого не можу вдіяти. Це кінець.

— Космосе, — сказав Джордж, спостерігаючи, як крихітні фігурки пробираються крізь юрбу до Великої вежі Дампа. — Дещо ти ще можеш зробити.

Суперкомп’ютер замислився.

— Але Енні наказала мені, щоб я більше нічого не робив.

— Одне останнє завдання. Для мене. Будь ласка! — попросив Джордж.

— Кажи вже.

— Пропусти дітей через охорону, — сказав Джордж, показавши пальцем униз. — І зроби так, щоб ліфт привіз їх на цей поверх.

— Легко! — відповів знаменитий суперкомп’ютер.

Дорослі тим часом голосно кричали одне на одного.

Радники теж устряли в суперечку. Посеред кімнати якоїсь хвилі з’явилася голограма королеви Бімболіни-Кімоболіни. Дуже гарна й загадкова — з її рота викочувалися смайлики, схожі на намистини. Дамп розсердився, коли її побачив.

— Забирайся звідси! — гавкнув він.

І аватар королеви Потойбіччя тут же зник.

Дорослі так палко сперечалися, що робити далі, аж не помітили, як двері ліфта знову відчинилися. До кімнати увірвався цілий потік дітей.

Розлючені голоси затихли — дорослі помітили, що їх оточили. Одна невеличка фігурка ступила крок уперед.

— У мене є питання, — спокійнісінько сказала вона.

Розділ двадцять четвертий

 еро! — Німу кинулась уперед, але Енні її перепинила.

— Тихо, Німу, — сказала вона. — Хай говорить!

— У мене є питання, — повторила Геро.

«Здається, вона подорослішала відтоді, коли я бачив її востаннє», — подумав Джордж. Дівчинка здавалася дуже впевненою і зосередженою. А от