Айзек Азімов - Колиска на орбіті

самим підходом, про який згадував за обідом Мейтленд, коли сказав, що для проникнення в таємницю першопричини життєвих явищ їм належить підступитися до цієї проблеми з іншого боку. “Ми йдемо хибним шляхом, — сказав тоді Мейтленд. — Нам необхідно знайти новий підхід”. Мейтленд мав на увазі те, що для їхніх досліджень не підходять старі методи накопичення й аналізу фактичного матеріалу, що наукове мислення так довго працювало в одному напрямі, що не може знайти тепер іншого, що треба шукати нову концепцію, аби наблизитися до суті життя.

Чи справді Генрі, запитував себе Лодж, знайшов той новий підхід? Цей новий підхід і смерть Генрі знищили їхню групу.

Чи, може, існує ще якийсь підхід — фактор, що не відповідає традиційному мисленню, стандартній психології?

Вистава! — раптом сяйнуло в нього. Можливо, цим фактором була Вистава? Що, коли Вистава, покликана згуртувати членів групи й допомогти їм зберегти здоровий глузд, якимось чином перетворилася на двосічний меч?

Вони почали підводитися з-за столу, щоб розійтись по кімнатах і перевдягтися на обід. А після обіду — знову Вистава.

Звичка, подумав Лодж. Навіть зараз, коли все йде шкереберть, вони дотримуються звичок.

Вони перевдягнуться на обід, вони гратимуть у Виставі. А завтра прийдуть до своїх лабораторій і знову працюватимуть, та робота їхня буде марною, бо мета, досягненню якої вони віддали усі свої професійні знання, перестала для них існувати, вона спалена жахом, протиріччями, що роздирають душу, смертю одного з них, привидами.

Хтось торкнувся його ліктя, і Лодж побачив, що поряд стоїть Форестер.

— Ну то як, Кенте?

— Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповів Лодж і, трохи помовчавши, додав: — Ви, безумовно, розумієте, що це кінець.

— Ми ще повоюємо, — промовив Форестер.

Лодж похитав головою.

— Тільки не я. Хіба що ви, адже ви молодші за мене. Я згорів разом з усіма.

IX

Вистава почалася з того, на чому урвалася напередодні: всі герої на екрані, з’являється Юна Красуня, а Бідний Філософ, самовдоволено потираючи руки, промовляє:

— Як чудово! Нарешті ми всі зібрались.

ЮНА КРАСУНЯ (не дуже впевнено тримаючись на ногах). Послухайте, Філософе, я й сама знаю, що спізнилася, та не треба на цьому наголошувати. Звичайно, ми всі тут. А мене затримали важливі справи.

СІЛЬСЬКИЙ ДЖЕНДЖИК (вбік, по-селянськи лукаво). Джин і гральний автомат.

ІНОПЛАНЕТНЕ ЧУДОВИСЬКО (виткнувши голову з-за дерева). Тск хрстлгі вглатер, тск…

А з Виставою щось негаразд, подумав Лодж.

Був у ній якийсь дефект, щось неправильне, щось жахливо чуже й незвичне: таке, від чого проймає дрож, навіть коли це чуже неможливо визначити.

Щось було негаразд і з Філософом, причому непокоїла не його присутність на екрані, а щось зовсім інше, незрозуміле. Дивно зміненими здавалися Юна Красуня, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія і всі решта.

Дуже змінився й Сільський Дженджик, а він, Бейярд Лодж, знав Сільського Дженджика, мов свої п’ять пальців — знав кожну звивину його мозку, його думки, мрії, таємні бажання, його грубувату пиху, самовдоволений регіт, пекуче почуття неповноцінності, яке спонукало його в ім’я самоствердження займатися постійно звеличуванням власної персони.

Він знав його як щось значиміше, ніж уявний образ, знав його краще, ніж будь-яку іншу людину, більше, ніж друга.

Та цього вечора Сільський Дженджик помітно віддалився від нього, ніби обірвав невидимі ниточки, за допомогою яких ним керували, здобув деяку самостійність, і в цій самостійності пробивалися перші паростки повної незалежності.

Філософ говорив далі:

— Та я не міг замовчати той факт, що зібрались ми тут у повному складі. Адже один із нас помер…

Глядачі завмерли — не чути ані зітхання, ані шарудіння, ніхто навіть не здригнувся, хоча нерви їхні натяглися, мов струни.

— Ми — це совість, — промовив Вусатий Злодій. — Відображена совість, що набрала нашого вигляду і грає наші ролі…

— Совість людства, — додав Сільський Дженджик.

Лодж мимоволі підвівся.

“Я не примушував його вимовляти це. Я не хотів, щоб він говорив це. Я тільки подумав. Милосердний боже, я ж тільки подумав, тільки подумав!”

Тепер він зрозумів причину незвичності сьогоднішньої вистави. Нарешті він зрозумів, у чому дивність героїв.

Вони були не на екрані! Вони стояли на сцені, на маленькій сцені попереду екрана!

Це не були вже спроектовані на екран уявні образи, а істоти з плоті й крові. Створені думкою маріонетки, що раптово ожили.

Він похолов і завмер, усвідомивши, що лише однією силою думки — силою думки в поєднанні з таємничими і безмежними можливостями електроніки — Людина створила життя!

Новий підхід, сказав тоді Мейтленд.

Новий підхід!

Вони зазнали поразки в роботі, але отримали перемогу, граючи в години дозвілля, і віднині відпаде необхідність у спеціальних групах вчених, що ведуть дослідження в тій похмурій місцевості, де межа між живим і неживим надто химерна. Адже тепер, для того, щоб створити людино-монстра, досить буде сісти перед екраном і вигадати його — кістка за кісткою, волосинка за волосинкою, його мозок, нутрощі, особливі якості організму і все таке інше. Так на світ з’являться мільйони монстрів для заселення планет. І ці потвори будуть людьми, бо їх, за розробленими заздалегідь проектами, створять їхні брати по розуму, людські істоти.

Наближається хвилина, коли герої зійдуть зі сцени в зал і перемішаються з глядачами. Що вчинять їхні творці? Знавісніють від жаху, заволають, чи збожеволіють?

Що він, Бейярд Лодж, скаже Сільському Дженджикові?

Що він взагалі може сказати йому?

І — а це набагато важливіше — про що заговорить із ним сам Дженджик?

Лодж сидів, не маючи змоги поворухнутися, промовити хоча б слово чи якимось іншим звуком попередити інших. Він сидів, чекаючи миті, коли вони зійдуть зі сцени в залу.

Дж. Уїндем

КОЛЕСО

Старий сидів на стільці, притуленому до побіленої стіни. Це був його стілець. Старий дбайливо оббив його заячими шкурками. Надто вже невелика була відстань між його власною шкірою та кістками. Більш ніхто на фермі не посмів би сісти на цей стілець. Довгі стяжки сириці, з яких він думав сплести нагая, звисали між пальцями, але стілець був такий зручний, що руки старого опустились і він почав розмірено кивати головою в дідівській дрімоті.

На подвір’ї не було анікогісінько. Лише кілька курок греблося в пилюці, більш з цікавості, ніж сподіваючись щось відшукати; а проте звуки, що долинали звідусіль, свідчили: тут є люди, які не можуть дозволити собі подрімати після обіду. З-за будинку чулися лункі виляски, коли порожнє відро ударялося об воду, потім рипіння коловорота, як відро витягали з криниці, і знов удар з виляском