Урсула К. Ле Гуїн - Техану

— Якщо ваша сила — це просто слабкість інших, то ваше життя — це суцільний страх, — зауважив Гед.

— Так, але, здається, й жінки самі бояться своєї сили, бояться себе самих.

— А їх колись учили покладатися на самих себе? — запитав Гед, і коли він це сказав, знову зайшла Терру. Його очі зустрілися з очима Тенар.

— Ні, — похитала головою Тенар. — Довіри нас не вчать. — Вона подивилась, як дівчинка складає дрова у ящик. — Якби ж то сила була у довірі. Мені подобається це слово. Якби не зводилося усе до ієрархій — хтось вищий, хтось нижчий, — королі, володарі, чаклуни... Яке воно все зайве, непотрібне... Для справжньої сили, істинної свободи, потрібні не примус, а довіра.

— Як між дітьми та батьками, — озвався Гед.

Вони обидвоє замовкли.

— А зараз, — першим порушив тишу Гед, — уже навіть довіра не та. Чоловіки на Роуку ще покладаються на себе і на інших. Їхня сила чиста, не вражена ніяким тліном, і вони мають цю чистоту за мудрість. Їм і на думку не спаде повернути її на зло.

Тенар підвела очі на Геда. Він ще ніколи не говорив так про Роук — як цілковито сторонній спостерігач, абсолютно до нього не причетний.

— То, може, їм потрібна жінка, котра могла б наставити їх на цей шлях, — сказав він і розсміявся.

Тенар знову запустила прядку.

— І все ж я не збагну, чому жінка може бути королевою, а Архімагом — ні?

Терру уважно слухала.

— "Гарячий сніг, суха вода", — відповів Гед ґонтійською приказкою. — Сила королів — це сила інших. Сила мага — його власна, він сам і є цією силою.

— До того ж, чоловічою. Ми ж навіть не знаємо, що таке жіноча сила. Гаразд. Розумію. І все одно, чому ж вони не можуть знайти Архімага — чоловіка-Архімага?

Гед вивчав на споді штанів шов, що розійшовся.

— Гаразд, — сказав він, — якщо Формотворець не відповів на їхнє запитання, то він відповів на запитання, якого вони йому не ставили. Можливо, їм потрібно знайти його.

— Це така головоломка? — поцікавилась Терру.

— Так, — відказала Тенар. — Але самої головоломки ми не знаємо, зате маємо її розв'язок. А він такий: жінка з Ґонту.

— Їх тут багато, — відповіла Терру, трохи поміркувавши. Явно вдоволена своєю відповіддю, вона вибігла за черговою партією палива.

Гед подивився їй услід.

— Тепер усе інакше, — промовив він. — Усе... Тенар, інколи я думаю... я запитую себе: а що, як царювання Лебанена — це тільки початок? Отой прохід... а він — воротар. Щоб ніхто не прослизав крізь нього.

— Він такий юний, — сказала Тенар з ніжністю в голосі.

— Стільки ж було й Мореду, коли він зійшовся у двобої з Чорними Кораблями. Чи мені, коли я... — він замовк, поглянув у вікно на безлисті дерева, на сірі, скуті морозом поля. — Або тобі, Тенар, в отому осерді мороку... Що таке юність чи вік? Я не знаю. Іноді мені здається, що я прожив уже тисячі років. А інколи здається, що життя моє — наче політ ластівки, що промайнула на мить через тріщину в стіні. Що я не раз помирав і відроджувався до життя — і в Потойбіччі, і тут, де світить сонце. Усе повертається до початку, і ми повертаємось навічно до свого джерела, і це джерело не має ні кінця, ні краю. "Світ з нічого виникає..." Я думав над цим, коли був там, у горах із козами, і день тягнувся цілу вічність, і час завмер, коли приходив вечір, а потім знову ранок... Я навчився мудрості у кіз. І подумав: "За чим я так побиваюсь? Якого чоловіка я оплакую? Архімага Геда? Чому козопасові Яструбу так гірко та соромно за нього? Що я вчинив такого, чого повинен соромитися?

— Нічого, — запевнила його Тенар. — Ти ніколи нічого такого не чинив!

— О, так, — погодився Гед. — Уся чоловіча велич замішана на соромі, живиться ним. Відтак козопас Яструб побивався за Архімагом Гедом. І ще пильнував кіз, як пильнував хлопчиськом.

Тенар, слухаючи його, усміхнулась.

— Слань казала, що тобі було років п'ятнадцять, — трохи ніяковіючи, зізналася вона.

— І вона була недалека від істини. Оґіон нарік мене восени, а влітку наступного року я вже відплив на Роук... Ким був той хлопчисько? Порожнечею... Свободою.

— Геде, а ким є Терру?

Гед змовк, і Тенар уже подумала, що він і не збирається відповідати, аж раптом Гед озвався:

— Скажімо краще так: у чому її свобода?

— Але ж наша свобода — це ми?

— Думаю, так.

— Ти зі своєю силою здавався зразком вільної людини. Але яким коштом? Що робило тебе вільним? А я... Мене ліпили, ліпили, наче якусь глину, так, як хотілося служницям Давніх Сил, або чоловікам, які керували службами, обрядами, місцями. Кому це було потрібно, я вже й не знаю. Потім я вирвалась на волю, пішовши з тобою, а тоді — залишившись із Оґіоном. Але ж це була не моя свобода. Вона просто давала мені можливість вибору, і я зробила свій вибір. Я пішла тим шляхом, на якому тебе ліплять як глину, підганяючи під господарство, під господаря, під своїх дітей. Я власноруч зліпила з себе посудину. Мені відомі її обриси, але не глина. Життя крутило мене в танці. Я знаю, що таке танці. Але не знаю, ким є ця танцівниця.

— А вона, — сказав після тривалої паузи Гед, — якщо їй судилось коли-небудь танцювати...

— Її боятимуться, — прошепотіла Тенар.

А потім у кухню зайшла дівчинка, і розмова перекинулась на хлібне тісто, яке підходило в пічному закуті. Вони частенько просиджували добру половину короткого дня за такими розмовами, негучними і довгими, перестрибуючи з п'ятого на десяте, ходячи коло та навколо, складаючи та зшиваючи докупи свої життя словами, в яких були роки, вчинки і думки з різних життів. А потім знову мовчки поверталися до роботи, і кожен мріяв про своє, а дівчинка безмовно сиділа разом з ними. Так минула зима, потім прийшла пора окоту, додавши клопоту та важкої праці. Дні ставали довшими і світлішими, і коли пригріло сонце, то з далеких островів Південних широт, де в сузір'ї Скінчення сяє зірка Гобардон, прилетіли ластівки, провіщаючи