Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

не зверталось до його ні з якими справами, іґнорувало, провокувало. Наприклад, історія з призначенням на посаду Київського Комісара К. Василенка без порозуміння з Ґенеральним Секретаріатом, навіть без оповіщення його про такий важний факт у життю столиці України, було ні що инче, як провокація. І характерно, що соціальдемократ-меньшевик К. Василенко, „тоже-малоросс”, який навіть один час був членом Ґенер. Секретаріату, приняв цю посаду, приняв проти бажання всієї укр. демократії, проти бажання Ґенер. Секретаріату. Розуміється, це був уже стан війни.

7. Остання „законність” гнилих можновладців.

А особливо цей стан вияснився, коли в Центр. Раді та в Ґен. Секретаріаті виразно встало питання про скликання Українських Установчих Зборів. Українська демократія хотіла раз на все точно й „правильно”, загальним голосуванням вияснити волю населення всієї України. Українські Установчі збори мали бути лоґічною й послідовною реалізацією права самоозначення націй.

Але така послідовність здалася гнилій петроградській владі до того страшною, що вона рішила вступити з українством до рішучої боротьби.

Але як? Спочатку „законники” хотіли повести справу „законно”: притягти до суду Ґенеральний Секретаріат за „сепаратизм”. З цією метою було навіть дано з Петрограду наказ київській судовій владі розпочати проти Ґенер. Секретаріату судовий процес.

Але, очевидно, така „законність” здалась буржуазним шахраям небезпечною. Хто його зна, що з того могло вийти. Адже цей процес мав відбуватися на Вкраїні, де населення, не виключаючи й війська, ставилось з деякою відмінностю що до кадетських прокурорів і до Ґенерального Секретаріату.

І з усієї справи міг вийти такий наслідок, що й пани-кадети й пани-прокурори могли опинитися під судом народу. А такий суд не віщував цим панкам нічого доброго.

Отже постановлено було на цей рискований шлях не ставати. Навіть чутки й поголоски про цей намір яко мога чистіше позамітати.

Замісць того вибрано було инчий, не такий ”законний” спосіб боротьби, але, як здавалось кадетам, певніший: викликати більшість українського Уряду в Петроград, немов би на конференцію, а там... видніше буде, що з ними зробити. А зробити мали просту річ: арештувати Ґенеральних Секретарів у Петрограді, а в Київі розігнати Центральну Раду швидким і рішучим наскоком.

Ні Центральна Рада, ні Ґенеральний Секретаріат про ці плани не знали. Потім тільки вияснилось, що в Петроградській тюрмі вже було наготовлено камери для Генеральних Секретарів. Ми гадали, що Тимчасове Правительство хоче на нас „воздєйствовать” у конференції. Нам також треба було „воздєйствовать” на його й вияснить, коли можна, хоч трохи його дурну політику. І через те декільки членів Ґенерального Секретаріату рішили виїхати до Петрограду на запросини Тимчасового Правительства.

Але вони приїхали туди в той день, коли большевики вже обстрілювали Зімовий Палац і коли наші „законники” тікали від „беззаконного”, але могучого вибуху робітничої революції. Ні конферувати ні змагатись не було вже з ким, „грізна” влада розлетілась на всі боки, як купка злодійкуватих горобців.

На тому й скінчились відносини Українського Уряду з „демократичним” Тимчасовим Правительством.

РОЗДІЛ ІІІ. РОБІТНИЧЕ-СЕЛЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ Й НА УКРАЇНІ

1. Через що не за инчою „демаґоґією”?

Вороги большевиків люблять поясняти їхній успіх у боротьбі з Тимчасовим Правительством їхньою демаґоґією, наклепами, потуранням темним інстінктам мас і тому подібним.

Коли це пояснення йде від щирого серця, то воно — тільки наївне й жалюгідне. Коли — нещире, то воно виявляє злу безсилість.

А хіба ж прихильники Тимчасового Правительства, запальні оборонці коаліції з буржуазією не вживали демаґоґії, наклепів на большевиків? Хіба не кричали всі ґазети про большевиків, що вони — німецькі шпіони, запроданці, зрадники, потайні прихильники монархізму? І хіба це не кричалось у той час, коли большевицькі ґазети було закрито, коли їм було затулено рота?

Далі. Хіба есери не „потурали інстінктам” селянських мас „демаґоґічними” обіцяннями землі?

І хіба ж у руках коаліції не було всіх апаратів влади, всіх засобів як найкраще поставити пропаґанду своїх ідей і намірів? А один „божественний”, „душка” Керенський? Biн же літав з фронта на фронт і невгамонно „одушевляв” армію.

І чого ж то так сталось, що маси повірили большевицькій демаґоґії, а не коаліційній? Через що вони не злякались, що большевики — німецькі шпіони, зрадники й запроданці? Чому маси на фронтах і в тилу так люто трощили ту коаліцію?

Та дуже просто: самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то, вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів.

Але в чому ж, власне, була та демаґоґія большевиків?

Тимчасове Правительство не хотіло й не могло спинити війни. Воно лякало маси гнівом і карою союзників; воно їх розчулювало слезливими словами про вірність своїм друзям, про честь держави, про обов'язок революції піддержати боротьбу проти німецького мілітаризму.

А большевики на це казали: європейські капіталісти, грабіжники своїх і чужих народів, не можуть бути союзниками революційного, російського робітництва й селянства. Ніяких зобов'язань що до них не може й не повинно бути. Є вищий обов'язок: спинити страшне злочинство війни, припинити нищення сил російського народу. Тимчасове Правительство не хоче й не може цього зробити, бо воно упадає перед союзницькою й своєю буржуазією. Коаліція демократії з буржуазією також не здатна це зробити, бо ця коаліція є тільки засоб прикрити дійсне панування буржуазних кляс. Єдина можливість спинити війну — це взяти працюючим клясам владу в свої руки, порвати всякі зобов'язання що до союзників і заключити мир з німцями. Коли ж союзники спробують ужити якихсь репресій до революційної Росії, то боронити свою волю всіма силами.

Отже нічого дивного не було в тому, що на боці Тимчасового Правительства не лишилось ні одного полка, коли большевики вдруге в листопаді (н. ст.) виступили проти його. Значна більшість Петроградського ґарнізону, майже все робітництво з зброєю в руках, свідомо й рішуче стали до боротьби за здійснення большевицької „демаґоґії”.

А за Петроградом розкотилась революція по всій Росії й за якийсь тиждень-півтора вся коаліційна влада, так само як колись царська, розлетілась на трісочки, й замінилась владою робітниче-селянською, владою Рад Робітничих, Селянських і Салдатських Депутатів.

В Петрограді сформувався новий Уряд, Рада Народніх Комісарів, який оповістив „війну війні”, війну капіталізму, боротьбу з буржуазним устроєм держави й творення в Росії підвалин