Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

— Жаль, що Вершину не встигли зцапати. Прибігли, а його й слід прохолов. За Вершину та за Коваленка начальник жандармерії Гофман пообіцяв дати по гектару землі і десять літрів спирту на додачу. Десять літрів розвести водою — відро горілки. Пий од пуза! Правда, для мене горілка тепер на кожному кроці. Куди не зайдеш, всі гнуться, пляшку на стіл ставлять, — бояться! А далі ще страшніше буде. Казав начальник жандармерії, що є наказ: родини комуністів, активістів, партизанів, підпільників — розстріл!

Юрко слухав Шлапака, і йому страшенно хотілося вдарити поліцая, звалити на землю, пристрелити на місці, як підлого зрадника. Але треба затамувати все в собі, говорив спокійно, розпитував байдуже — може, Шлапак ще щось вибовкає.

— Не розумію я, Тимофію, — знизав плечима Юрко, — чого ти так радієш? Ну, постріляють жінок, дітей, і тобі легше стане? Хіба ж діти винні, що їх батьки були комуністами чи активістами? Он твоя мати передова ланкова, її портрет районна газета давала, секретар райкому премію вручив, патефон. На зборах вона виступала, називала себе безпартійною більшовичкою.

— Мати, мати! — сердито скривився Тимофій. — У неї своя дорога, а в мене своя. Сказали, вона й виступила. А тепер у мене служба! Не я видаю накази — німці. Мені вірять, мені пайок видають, гроші платять. І як накажуть стріляти, то буду робити все, що вимагається. Кожному своя сорочка ближче до тіла. А тут мова йде не про сорочку, а про шкуру! Наказали Радикала брати, пішов і арештував. І в жандармерію припровадив.

— А що буде, як червоні прийдуть?

— Червоні! — Тимофій вибухнув оглушливим реготом. — Довго їх чекати доведеться. З багатьох їх уже кісточки гниють. Пропали совєти, і собака не гавкнув!

— А Київ ще не взяли, он, чуєш, гармати озиваються, і твій батько на фронті.

— Що ти, як та папуга, одне й те ж торочиш! — люто обурився Шлапак. — Мати, батько, брат, сват! Червоні! Ти знаєш, що вчора говорив Гофман?

— А звідки й навіщо мені знати?

— Отож-то й воно. А я своїми вухами чув, як він казав на нараді старших поліцаїв: Москві капут, Ленінграду капут і Києву скоро капут. А ти — червоні! Забувай, Юрку, своїх любих червоних, звикай до чужих та оглядайся. Може й тобі якась користь буде. А німець — той своє візьме. У нього культура, техніка, літаки, танки, гармати. І тут не зівай, Хомка, бо завтра буде пізно. Хапай свій ласий шматок. Прозіваєш — іншим дістанеться. Мене, брат, Ситарчук обіцяв своїм помічником зробити. Отут і треба шурупати. Задумав я написати заяву начальнику жандармерії, хочу його про дещо повідомити, та по-німецьки не втну… Не знаю, якого ти каменя за пазухою носиш, дуже ти праведний, за що я тобі морду бив, Юрку. Але то було по-дитячому. А з твоїм знанням німецької мови хоч зараз можна податися в районну жандармерію, перекладачем можуть взяти. Подумай. Зайду якось до вас, перекладеш мені заяву. За мною не пропаде.

— Заходь.

— Діло. Трохи підростеш, то, може, я за тебе слово замовлю, і в поліцію тебе візьмуть.

— А багато вас у поліції?

— Та вже набралося п'ятеро. Учора кулемета привезли, гранати. І жандарми в селі поселилися. Сам полковник Майєр ними командує. У палаці поселилися. — Шлапак притишив голос: — Щось там німці розшукують, у льохи під Білою вежею водолазів опускали.

— І щось там знайшли?

— Не знаю, та й тобі не раджу дуже цікавитися.

— А з ким ти в поліції?

— Ти ще й досі не знаєш? — Ситарчук — начальник. Крім мене — Микола Круп'як, Іван Скрипаль, Жук Петро. Ще будуть набирати, — хвалився Шлапак, — чоловік тридцять. Тільки не поспішають записуватися в поліцію, мабуть, своїх бояться. А в поліції все маєш, що тільки твоя душа бажає! — Тут Шлапак голосно реготнув: — Хоче вона смачно поїсти, гарно випити, хочеться їй добре одягнутися, взутися — все є! Та ще й шанують усі, бояться. Ось ти тепер не полоснеш мене прийомчиком, як колись. Ну, не дуйся, от зайду, то й цього навчиш!..

Тимофій пішов, а в Юрка ще не всідалось внутрішнє обурення. Та час не ждав, і левадами він подався до лісу.

Як і домовилися, зібрались на галявині біля Княжого дуба. Іван Гончар одразу вточнив план дій:

— Зараз підемо у Барвенкове урочище. Учора ми були там з Андрієм Ремезом, натрапили на машини з боєприпасами, знайшли залишені бліндажі. Є відомості, що й поліція одержала наказ збирати зброю. Їх треба випередити. Підемо в урочище берегом Серебрянки. Іти всім за мною слід у слід, берег замінований.

У лісі стояла тиша. Десь у гущавині виспівувала іволга, ніби й не було ніякої війни, не зважала безтурботна птаха на чорні обвуглені стовбури сосон. Ішли глухою лісовою дорогою, стиха розмовляли. Стьопа Коваль набрав повну жменю реп'яхів і непомітно причепив їх до коси Люді Щербань.

Дівчина відірвала реп'яхи і влучно шпурнула їх прямо в пишні Степанові кучері. Той підбіг до сосни, почав підзбирувати шишки. І тут почувся суворий оклик Івана:

— З дороги нікому не сходити! Наближаємося до мінного поля. Всім триматися середини стежки.

Наказ всіх привів до тями. Стихли розмови, ніхто вже не дозволяв собі жартувати.

Невдовзі вийшли на місцевість, де тижнів чотири тому проходила лінія оборони. Узлісся, берег річки помережили глибокі траншеї. Над ними рудими кублами зависли клубки колючого дроту. Навколо виднілися глибокі вирви від снарядів і мін. Все частіше почали натрапляти на могили. Над ними були нашвидкуруч збиті пам'ятники з невеликими фанерними зірочками. На протилежному березі річки виднілося кілька спалених фашистських танків. Одна «пантера» стояла з відкритим люком посеред річки. На люку сидів чорний ворон. Він побачив людей, незадоволено каркнув, злетів з насидженого місця і опустився на верхівку купини.

Гончар краєм густого ялинника повів групу далі до Барокового урочища. Ішли давньою, зарослою травою просікою. У ялиннику напівсутінки. На небі сяє сонце, але тільки де-не-де пробиваються його промені, лягають на землю синюватим сяйвом. Під ногами журно шарудить суха торішня глиця.

— Дивіться, танк! — несподівано зупинився Володя, показав рукою на стару, розлогу ялину. — Наш Т-34.

Під ялиною стояв танк. На його башті виднілася червона зірка, під нею напис білою фарбою: «За Батьківщину!»

Гусениці вже взялися жирною, рудою іржею. Жерло гармати сторожко зирило на недалеку просіку, ніби чекало появи ворога і готове було зустріти його нищівним вогнем. Люк танка відкритий. На галявині розстелена плащ-палатка, а на ній — мертві танкісти.

Люда Щербань першою побачила їх, відсахнулася, злякано закрила обличчя руками. Якусь мить