Вилки Коллінз - Жінка у білому

з самого початку стало її прихованим ворогом. І я з самого початку боялась саме цього. Якби вона дала мені хоч найменшу змогу, я б перешкодила цьому. Навіть тепер, коли було вже пізно, я вичікувала, чи не скаже сер Персіваль щось таке, що дозволило б мені поставити його в програшне становище.

— Ви запропонували мені, міс Ферлі, самому відмовитися від шлюбу з вами, — продовжував він. — Та я не такий безсердечний, щоб відмовитися від найблагороднішої з жінок!

Він промовляв із таким палким почуттям, із такою натхненною пристрастю і водночас із такою делікатністю, що Лора підвела голову, зашарілась і глянула на нього з несподіваною відвагою.

— Ні! — твердо мовила вона. — Від найнещаснішої з жінок, якщо я повинна віддати себе тому, кого не можу любити.

— Але невже ви не зможете полюбити в майбутньому, — спитав він, — якщо метою всього мого життя буде заслужити вашу любов?

— Ніколи! — відказала вона.— Якщо ви досі наполягаєте на нашому шлюбі, я буду вам вірною і відданою дружиною, сер Персіваль, але вашою люблячою дружиною, наскільки я себе знаю, — ніколи!

Кажучи ці сміливі слова, вона була така невідпорно прекрасна, що жоден чоловік на світі добровільно не відмовився б від неї. Я з усієї сили намагалась переконати себе, що сер Персіваль заслуговує на осуд, та попри все моїй жіночій душі було жаль його.

— Я вдячно приймаю вашу вірність і відданість, — сказав він. — Хоч як мало ви можете мені дати, жодна інша жінка на світі не може дати мені більше.

Її ліва рука досі стискала мою, права безживно повисла. Він лагідно взяв її, підніс до своїх вуст, не так поцілував, як просто торкнувся ними, вклонився, а тоді, з бездоганним тактом і стриманістю мовчки вийшов з кімнати.

Він пішов, а вона не поворухнулась, не зронила слова — сиділа поруч мене, холодна й заклякла, опустивши очі долу. Я розуміла, що говорити — безнадійно й даремно, і тільки мовчки обняла її, пригорнула до себе. Так ми з нею просиділи довго в тяжкій і печальній тиші, аж мені стало страшно, і я лагідно заговорила до неї, щоб розворушити її.

Від звуку мого голосу Лора мовби отямилась — зненацька відсунулась від мене і встала.

— Я мушу скоритися долі, Меріан, — мовила вона. — В новому житті у мене буде багато тяжких обов'язків; один із них треба виконати сьогодні.

Сказавши це, вона підійшла до столика біля вікна, де лежало її малювальне приладдя, дбайливо зібрала його й поклала в шухляду комода. Замкнувши шухляду, вона подала мені ключа.

— Я мушу розлучитися з усім, що нагадує мені про нього, — сказала вона. — Заховай цього ключа, бережи його де хочеш, — він мені більш ніколи не знадобиться.

Перш ніж я встигла хоч щось сказати, вона взяла з книжкової полички альбом із малюнками Волтера Гартрайта. На мить вона завагалась, любовно тримаючи в руках альбом, а тоді піднесла його до вуст і поцілувала.

— Ох, Лоро, Лоро! — тільки й мовила я, не сердито, без докору, але з сердечною печаллю, що перелилася в мій голос.

— Востаннє, Меріан! — заблагала вона. — Адже я прощаюся з ним назавжди.

Поклавши альбом на стіл, вона вийняла гребінь, що тримав її коси. В незрівнянній красі впали вони на її плечі й спину, окутали її довгими пасмами. Відділивши один довгий кучерик, вона відрізала його і пришпилила так, як він скрутився, кільцем до першої, чистої сторінки. Потім квапливо згорнула альбом, віддала мені в руки.

— Ви з ним листуєтеся, — сказала вона. — Поки я жива, коли він питатиме про мене, щоразу відповідай йому, ніби мені добре, але не кажи, що я нещаслива! Не засмучуй його, Меріан, заради мене — не засмучуй його ніколи!. Якщо я помру перша, обіцяй мені, що віддаси йому альбом із моїм кучериком. Коли я буду мертва, нікому не зашкодить, якщо ти віддаси йому альбом і скажеш, що я своїми руками вклала туди локон. І скажи... ох, Меріан, скажи за мене те, що я сама ніколи не зможу йому сказати: скажи, що я його любила!

Вона обвила мені шию руками й прошепотіла на вухо ці останні слова з такою пристрастю, що серце моє мало не порвалось від горя. Весь той довгий стрим, у який вона була сама себе закувала, був відкинутий цим її першим і останнім поривом почуття. З істеричною силою вона вирвалася з моїх обіймів і впала на диван, здригаючись від відчайних ридань.

Марно я втішала її та умовляла — ніщо вже не могло заспокоїти її. Такий був сумний, непередбачений для нас обох кінець того пам'ятного дня. Коли її ридання стихли, вона була надто змучена, щоб говорити. Згодом вона задрімала, а я тим часом заховала альбом, щоб вона його не побачила, коли прокинеться. Коли вона розплющила очі й подивилася на мене, моє обличчя було цілком спокійне, хоча Бог один знає, що діялося в моїм серці. Ми жодним словом не обмовилися про злощасну ранкову зустріч. До кінця того дня ми більше не розмовляли про сера Персіваля й не згадували про Волтера Гартрайта.

10-е

Сьогодні вранці вона була вже спокійна, схожа на саму себе, і я вернулась до прикрої вчорашньої розмови, благаючи її дозволити мені поговорити з сером Персівалем і містером Ферлі з приводу її невеселого заміжжя відвертіше й рішучіше, ніж могла говорити з ним вона. Ласкаво, але твердо Лора урвала мої умовляння.

— Для мене все вирішувалося вчора, — сказала вона. — І вчора все вирішилось. Відступати вже пізно.

Надвечір сер Персіваль розмовляв зі мною про те, що сталося вчора у Лориній кімнаті. Він запевняв мене, що її незрівнянна щирість пробудила в ньому таку зустрічну віру в її невинність і чистоту помислів, що він ні на хвилину не відчув недостойних ревнощів — ні під час розмови з Лорою, ні потім, коли залишив нас. Хоч як глибоко шкодував він про ту сумну прихильність, що завадила розвинутись у її серці високому почуттю до нього, він був твердо переконаний, що про це й справді ніколи не говорилося в минулому й ні за яких обставин про це не буде згадано в майбутньому. Це було його непохитне переконання, і на доказ того він навіть не цікавився, коли це сталося, давно чи недавно, чи хто був той, кого вона полюбила. Довіра його до міс Ферлі, мовляв, цілковита,