Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і фiлософський камiнь

class="p1">Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр - із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.

- Привіт, Бейне! - озвався Геґрід. - Всьо файно?

- Добрий вечір, Геґріде! Сподіваюся, в тебе все гаразд?

- Можливо. Слухай, я вже запитував Ронана... може, ти видів щось дивне останнім часом? Бо тут троха поранило єдинорога, - може, ти щось такого чув?

Бейн підійшов до Ронана. Глянув на небо.

- Марс нині яскравий, - стиха промовив він.

- Та це ми вже чули! - роздратувався Геґрід. - Ну, якщо хто із вас щось помітить - дайте мені знати. Файно?.. То ми пішли.

Гаррі й Герміона рушили за ним, позираючи через плече на Ронана й Бейна, доки галявина не зникла за деревами.

- Ніколи з тих кентаврів не витягнеш відвертої відповіді! - сердито буркнув Геґрід. - Їм тілько, аби на зорі дивитиси. Все, що ближче від місяця, їх уже не цікавит.

- А тут багато їх? - запитала Герміона.

- Та є досить!.. Ходят переважно табуном, але часто з'являються тоді, коли хочеш перекинутися словом... Вони загадкові, ті кентаври... багато знают... але мало що кажут.

- Думаєш, перед тим, як їх зустріти, ми також чули кентавра? - поцікавився Гаррі.

- Хіба то копита тупотіли? Нє, я си гадаю, що то було те, що вбиває єдинорогів. Ніколи ще такого тут не чув.

Вони продиралися крізь густі, чорні дерева. Гаррі нервово озирався, бо мав неприємне відчуття, ніби хтось за ними стежить, тож був дуже радий, що поруч Геґрід зі своїм арбалетом. Стежина завертала вбік, і тут Герміона схопила Геґріда за руку.

- Геґріде! Диви! Червоні іскри, там щось сталося!

- Чекайте мене тут! - крикнув Геґрід. - Стійте на стежці, а я си поверну за вами!

Вони чули, як він біг, ламаючи гілки, й перелякано поглядали одне на одного, поки все стихло, окрім шелесту листя.

- Як ти думаєш, їх хтось поранив, чи що? - прошепотіла Герміона.

- Мені байдуже, що з Мелфоєм, але коли щось трапилося з Невілом!.. Ми самі, якщо чесно, винні, що він узагалі тут опинився.

Час минав дуже повільно. Їхній слух загострився, як ніколи. Гаррі здавалося, ніби він чує кожен подув вітру, кожен тріск найменшої гілочки. Що там сталося? Де вони всі?

Нарешті голосний хрускіт сповістив про повернення Геґріда. Разом з ним прийшли Мелфой, Невіл та Іклань. Геґрід був розгніваний. Мелфой нібито підкрався ззаду до Невіла й жартома схопив його за плечі. Невіл перелякався й вистрелив іскрами.

- Будемо щасливі, коли зловимо щось після того галасу, який ви зчинили!.. Ну, файно, тепер міняймося. Невіле, ти лишаєшся зі мною і Герміоною, а ти, Гаррі, підеш з Ікланем і тим бовдуром. Я си вибачєю, - пошепки додав Геґрід на вухо Гаррі, - але йому буде тяжче налякати тебе, а нам треба довершити нашу справу.

Отож Гаррі пішов разом з Мелфоєм та Ікланем. Вони йшли десь півгодини, все далі заглиблюючись у ліс, аж поки стежина стала майже непрохідною - так густо розрослися навколо неї дерева. Гаррі здалося, ніби крові тут побільшало. Коріння одного дерева було рясно забризкане нею, немовби те бідолашне створіння металося від болю зовсім неподалік. Крізь переплетене гілля старого дуба Гаррі побачив перед собою галявину.

- Дивися! - пробурмотів він, зупинивши Мелфоя рукою.

На землі виблискувало щось яскраво-біле. Хлопці підступили ближче.

То був таки єдиноріг, але, на жаль, уже мертвий. Гаррі ще ніколи не бачив такої печальної і водночас прекрасної картини. Довгі стрункі ноги єдинорога неприродно стирчали в різні боки, а перламутрова грива розкинулася по темному листі.

Гаррі ступив крок... і раптом завмер на місці, почувши якийсь шелест. На краю галявини захитався кущ... А тоді з тіні вигулькнула постать у довгому плащі з каптуром, що повзла по землі, неначе звір, який підкрадається до жертви. Гаррі, Мелфой та Іклань заціпеніли. Постать у каптурі підповзла до єдинорога, схилилася над раною в його боці й почала пити його кров.

- А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!

Мелфой жахливо заверещав і чкурнув геть, за ним - Іклань... Постать у каптурі підвела голову й глянула просто на Гаррі - з її рота крапала єдинорогова кров. Скочила на ноги й швидко рушила до Гаррі, який від страху не міг і поворухнутися.

І тут його голову пронизав неймовірний біль. Такого болю Гаррі ще ніколи не відчував - немов його шрам на чолі спалахнув вогнем. Напівзасліплений, Гаррі почав відступати назад. Він почув за спиною тупіт копит, і щось перескочило через нього, напавши на ту постать.

Гарріна голова розривалася з болю, й він упав навколішки. Минула хвилина чи дві, поки біль ущух. Коли Гаррі зміг нарешті бачити, постать уже зникла. Над ним стояв кентавр, але не Ронан і не Бейн - цей був молодший, мав біляве волосся й золотисте тіло.

- З тобою все гаразд? - запитав кентавр, допомагаючи Гаррі підвестися.

- Так... Дякую... Що це було?

Кентавр не відповів. Він мав дивовижно-блакитні, немов ясні сапфіри, очі й пильно дивився на Гаррі, приглядаючись до шраму, що світився на чолі.

- А!.. Ти - син Поттера! - мовив він. - Краще вертайся до Геґріда. В лісі зараз небезпечно, а надто для тебе. Умієш їздити верхи? Так буде швидше. Мене звати Фіренце, - додав він, опускаючись на передні ноги, щоб Гаррі міг вилізти йому на спину.

З іншого краю галявини раптом також долинув тупіт копит. Серед дерев з'явилися захекані Ронан і Бейн з лискучими від поту боками.

- Фіренце! - гримнув Бейн. - Що це ти робиш? У тебе на спині людина! І тобі не сором? Ти що - коняка?

- А ви знаєте, хто це? - відповів Фіренце. - Це Поттерів син. Чим швидше він вийде з цього лісу, тим краще.

- Ти йому щось казав? - гаркнув Бейн. - Не забувай, Фіренце, ми поклялися не чинити опір небесам. Хіба рух планет не підказав тобі, що має статися?

Ронан схвильовано вдарив копитом об землю.

- Я певен, що Фіренце старався вчинити якнайкраще, - сказав він своїм сумним голосом.

Бейн сердито брикнув задніми ногами.

- Якнайкраще!.. Яке нам до цього діло? Кентаври не повинні втручатися в те, що було передбачене! Ми не гасаємо, мов ті осли, за людьми, які заблукали в нашому лісі!

Раптом Фіренце розгнівано став