Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

Настінний годинник вибив другу.

І я заснув.

4. Небезпечний поворот

Ранок видався похмурим і холодним. Я подумки поспівчував вівцям, яким сьогодні доведеться плавати у холодній воді з інсектицидами. А втім, хто-зна — може, вони не відчувають холоду. Або взагалі нічого не відчувають.

Коротка осінь на Хоккайдо наближалася до кінця. Густі сірі хмари віщували снігопад. Перестрибнувши з токійського вересня у жовтень на Хоккайдо, я, здавалося, майже втратив осінь тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Був початок і кінець осені, а середини не було.

Я встав о шостій і вмився. Потім примостився біля вікна в коридорі й до сніданку споглядав річку. За минулу ніч вода в ній помітно спала й очистилася від каламуті. На протилежному березі простягалися рисові поля, а примхливий ранковий вітерець усюди, куди сягав зір, котив по стиглому колоссю дивовижні хвилі. По бетоновому мості у бік гір проїхав трактор. Його одноманітне деркотіння, підхоплене вітром, ледве до мене долинало. Три ворони злетіли над березовою дібровою й, описавши над річкою коло, сіли на парапет набережної. Вони здавалися сторонніми глядачами, що виступають в авангардистській п’єсі. Однак така роль їм скоро набридла — вони одна за одною покинули парапет і полетіли до верхів’я річки.

Точно о восьмій старенький джип вівчаря зупинився перед готелем. Верх автомашини нагадував коробку, а на крилі ледь-ледь видніла назва військової частини Сил самооборони, якій вона колись належала. Очевидно, її придбали під час розпродажу державного майна.

— Дивина та й годі! — побачивши мене, поспішив сказати вівчар. — Учора на всякий випадок я вирішив подзвонити у гори, але ніхто мені не відповів!

Ми з подружкою вмостилися на задніх сидіннях. В автомобілі слабо пахло бензином.

— А коли ви дзвонили туди востаннє? — спитав я.

— Якщо не помиляюсь, минулого місяця. Десь числа двадцятого. Відтоді ми з ним ні разу не спілкувалися. Бо звичайно він мені телефонував, коли йому щось було потрібно. Тоді він диктував мені список товарів для закупки абощо…

— І що, навіть гудка не було чути?

— Нічогісінько. Мабуть, телефонна лінія обірвалася. Таке може статися під час великого снігопаду.

— Але ж зараз снігу ще нема!

Вівчар повернувся обличчя до стелі джипу і покрутив головою так, що аж кістки затріщали.

— Так чи інакше, поїдемо. А там усе з’ясується!

Я мовчки кивнув головою. Від запаху бензину в голові потьмарилося.

Автомобіль проїхав через бетоновий міст і тією ж дорогою, якою я добирався вчора, почав підніматися у гори. Минаючи міську вівчарню, ми всі троє оглянулися на ворота з вивіскою. Звідти віяло повною тишею. Я уявив собі, як вівці своїми блакитними очима вглядаються у цю безмовну порожнечу.

— Дезінфекцію робитимете пополудні?

— Ага. Однак спішити особливо нікуди. До снігопаду ще можна впоратися.

— А коли сніг випаде?

— Не здивуюсь, якщо наступного тижня почне падати… — сказав вівчар. Потім, тримаючи одну руку на кермі, нахилив голову і довго кашляв. — А завалить землю уже на початку листопада. Ви хоч уявляєте собі, яка зима буває в цих краях?

— Ні, — відповів я.

— Як сніг піде, то вже не зупиниться — валить і валить на землю, наче в небі якусь греблю прорвало. Тоді вже нічого не вдієш. Нічого не залишається, як сидіти в хаті й нікуди носа не потикати. Взагалі цей край не придатний для людського життя.

— А проте ви живете тут не один рік…

— З любові до овець. Вони — тварини з доброю вдачею і людину пам’ятають в обличчя. До речі, один рік догляду за вівцями минає блискавично, а потім все повторюється. Восени вони паруються, потім зимують, навесні ягнят народжують, влітку пасуться. А тим часом молодняк підростає і вже восени парується. Все починається спочатку. Щороку овеча отара оновлюється, і тільки я старішаю. Тож з кожним роком стає щораз важче виїжджати з міста…

— А що роблять вівці зимою? — запитала подружка.

Не випускаючи з рук керма, вівчар обернувся до нас і подивився на неї так пильно, наче вперше помітив її існування. І хоча, на щастя, на прямій асфальтованій дорозі не було видно жодної зустрічної автомашини, мене обдало холодним потом.

— Зиму вівці проводять у вівчарні! — відповів він, обернувшись нарешті до керма.

— Мабуть, їм нудно, чи не так?

— А вам ваше життя здається нудним?

— Не знаю…

— Так само і вівцям, — сказав вівчар. — Вони про це не думають, а якби і думали — все одно відповіді не знайшли б. Вівці жують сіно, справляють малу нужду, думають про ягнят у своїй утробі, а барани б’ються між собою — ось так і зимують.

Дорога поволі крутішала і водночас почала описувати зигзагоподібний поворот. Сільський краєвид з рисовими полями і садами поступово зник, а по обидва боки дороги непроглядними стінами потягся незайманий ліс. Іноді в його прогалинах з’являлися шматки рівнини.

— Як снігу випаде багато — тут уже автомашиною не проїдеш, — сказав вівчар. — Зрештою, нікому не треба сюди їздити.

— А що, хіба лижних баз й альпіністських маршрутів тут немає? — спитав я.

— Та нічого тут нема. Нічого нема, а тому й туристи сюди не потикаються. І місто швидко хиріє. До половини шістдесятих воно процвітало як взірцевий центр сільськогосподарського виробництва на землі з холодним кліматом. Однак коли рису в країні почали вирощувати достатньо, ніхто вже не хотів обробляти землю в такому холодильнику. Цілком зрозуміло чому.

— А що сталося з лісопильнями?

— Робочих рук не вистачало, і вони перебралися у зручніші місця. Кілька невеличких лісопилень у місті ще залишилось, але вони небагато важать. Зрубану в горах деревину провозять мимо — до Найорі або Асахікава. Ось тому останнім часом тільки дороги поліпшуються, а місто занепадає. Засніжені дороги не страшні хіба що великогабаритним вантажівкам з шипами на шинах.

Я машинально взяв сигарету в рот, але, відчувши бензиновий запах, заховав її назад у пачку. І натомість вирішив посмоктати лимонне драже, залишене в кишені. Його приємний аромат змішався у роті із ядучим запахом бензину.

— А барани б’ються між собою? — запитала подружка.

— Б’ються і досить часто! — відповів вівчар. — Така поведінка властива всім стадним тваринам, зокрема, й баранам — в їхньому середовищі існує своя ієрархія: якщо, скажімо, в одному загоні їх п’ятдесят, то серед них є номер перший, другий, третій і так далі аж до п’ятдесятого. Тому всі вони добре знають своє місце в отарі.

— От дивина! — вигукнула подружка.

— Завдяки цьому і мені легше ними управляти. Досить взяти на налигача найголовнішого барана — і всі вівці покірно підуть за ним куди завгодно.

— Цікаво, чому ж