Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської 📚 - Українською

Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 117
Перейти на сторінку:
як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом Божим?

Я згадав проповідь попика — так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

— А вірмени мають право? А євреї?

— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони: «Русі багато, а русинів у Львові…». Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?

Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором[65] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню Божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі, і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…

Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? — спитав я несміливо.

— Тільки православна віра — єдина опора нашого народу, — відказав Вишенський, — і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити — покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.

Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли найкращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників — православних і католицьких?

— Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, — сказав Іван. — Та дійшов я до цієї ідеї через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ — хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше — злидні чи розкіш? Злидні, убогість — це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми — мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!

— А коли всі — оті мужі прозрілі — почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?

— Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.

Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема… А церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?

Я опинився знову біля церкви — з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць — величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно,

1 ... 56 57 58 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"