Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

Водій кивнув.

На прохання Петра я видав водієві зелену двадцятку, і той зник за чотириповерховим громаддям контейнерів, полишивши нас чатувати самоскиди. Хвилин за п'ятнадцять він повернувся з целофановим пакетиком меленої кави і таким самим, але меншого розміру пакетиком тютюну.

— Тут що, магазин є? — запитав я у водія, міркуючи про те, чого хотілося б купити в дорогу.

— Маґазін? — посміхнувся водій. — Ета всьо магазін, — він обвів руками порт. — Здєсь всьо єсть! Водка, машини, кансєрви...

— Ясно, — видихнув я, тамуючи свої ще не до кінця сформовані споживацькі бажання. — Зачекаємо на вогні великого міста...

— В місті все дорожче, — зауважив на це водій. Я промовчав.

Незабаром повернувся його напарник.

— Вагон є, — сказав він. — Тільки не дуже гарний...

— Що означає не дуже гарний? — перепитав Петро.

— Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...

— Скільки коштує? — голосом фаталіста запитав Петро.

— Двісті п'ятдесят...

Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.

— Знаєш що, давай ти за все платитимеш! — сказав я і поліз до рюкзака.

На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п'ятдесят доларів і передав конверт Галі.

— Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!

Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.

А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.

Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов'янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.

Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.

Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.

— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.

56

Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.

Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев'яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в'їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.

— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?

Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.

За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п'ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п'ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п'ятсот шістдесят.

— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?

— Я не рахував.

— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...

Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.

— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.

Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.

— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.

Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.

— Останні, — сказала вона, зітхнувши.

Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.

— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп'ємо, я вас до вагона відведу...

Я пригубив свій чай — ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.

Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися — просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.

Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.

— Я зараз, — мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.

Він пішов до машини і повернувся з пакетом у