Дуглас Адамс - Автостопом — по Галактиці

Привіт, хлопці, — вигукнув він у бік гігантських ігуаноподібних істот за сусіднім столиком, — як вам велося?

— Це Зафод Бібльброкс? — запитала одна ігуана у іншої.

— Гадаю, що так, — відповіла та.

— Ти ба, це ж така дивовижа, — сказала перша ігуана.

— Дивна штука життя, — сказала друга.

— Воно таке, яким ти його робиш, — сказала перша і вони знову замовкли.

Вони чекали, коли розпочнеться найбільше шоу у Всесвіті.

— Гей, Зафоде, — покликав Форд, намагаючись схопити того за руку, але промахнувся — йому завадила третя випита чарка Пангалактичного полоскального полиску.

Він хитався і показував кудись пальцем.

— Он там сидить мій давній приятель, — сказав він. — Хотблек Дезіато! Бачите он того чолов’ягу за столом із платини у костюмі такого ж кольору?

Зафод спробував прослідкувати за пальцем Форда, але його тільки занудило. Нарешті він побачив його.

— А, отой, — байдуже сказав він, але через хвилю прийшло просвітлення. — Егей, — вигукнув, — та він чи не сотворив колись чого грандіозного! Щось таке, чого ще не бувало. Щоправда, мені він таки не рівня.

— А хто це такий? — запитала Тріліан.

— Хотблек Дезіато! — сказав спантеличений Зафод. — Ти хіба не знаєш?

Невже ніколи не чула про «Небезпечну зону»?

— Ні, — відповіла Тріліан, яка й справді нічого про неї не чула.

— Це найбільша, — втрутився Форд, — найоглушливіша…

— … найбагатша, — підказав Зафод.

— … рок-група в історії… — він став шукати відповідного слова.

— … в усій історії, — підказав Зафод.

— Ні, таки не чула, — сказала Тріліан.

— На тобі маєш, — сказав Зафод. — Всесвіт ось-ось припинить своє існування, а ти ще й не жила. Ти стільки всього пропустила.

Він провів її до столика, де вже втомився чекати на них офіціант. Артур подався за ними. Він чувся розгубленим і самотнім.

Форд пробирався через зал, щоб відновити старе знайомство.

— Гей, привіт, Хотблеку, — вигукнув він, — як справи? Знаменито, що я знову зустрівся з тобою, друзяко! Як живеш-маєшся? Ти виглядаєш чудово, але ж ти й розповнів і вигляд у тебе нездоровий. Чудово. — Він поплескав того по плечі і трохи здивувався, коли це не викликало жодної реакції.

Пангалактичний полоскальний полиск, який шугав у нього в крові, додав йому наполегливості.

— Пам’ятаєш давні часи? — сказав він. — Пам’ятаєш, як ми тусувалися?

Бістро «Нелегал», чи пам’ятаєш? А універмаг «Вузька горлянка», «Жаходром питворама»? Хороші деньки були, правда?

Хотблек Дезіато не став висловлювати своєї точки зору про те, чи справді це були хороші деньки. Але Форд не здавався.

— А коли у нас кишки марш грали, ми прикидалися державними інспекторами охорони здоров’я. Ти пам’ятаєш? І усюди конфісковували їжу і питво? Поки не отруїлися чимось. О, а ті ночі, коли ми з вечора до ранку розмовляли і випивали у просякнутих різними запахами кімнатах над кафе «Лу» у Гретхен-Таун, штат Нью-Вифлеєм, а ти сидів у сусідній кімнаті з гітарою в руках і усе намагався писати нові пісні, а у нас вони викликали відразу. А ти ще казав, що тобі на нас начхати, а ми говорили, що нам не начхати, бо вони нам дуже не подобалися. — Очі Форда зволожилися.

— І ще ти казав, що не хочеш стати рок-зіркою, — продовжував він, поринувши у ностальгічні спомини, — бо ти зневажав ту зоряну систему. А ми — Хадра, Суліджо і я — казали, що на нашу думку у тебе немає вибору. І ким ти став? Зараз ти сам купуєш зоряні системи!

Він обернувся і спробував привернути увагу тих, хто сиділи за сусідніми столиками.

— Перед вами, — сказав він, — сидить людина, яка купує зоряні системи!

Хотблек Дезіато навіть не спробував ні підтвердити, ні заперечити цей факт, і тимчасова аудиторія одразу втратила будь-який інтерес.

— Мені здається, що хтось із нас впився, — промимрила в чарку темно-червона кущоподібна істота.

Форд хитнувся і важко опустився на стілець навпроти Хотблека Дезіато:

— Як же називалася програма, яку ти виконував? — сказав він, даремно хапаючись за пляшку, аби втримати рівновагу.

Зрештою він перекинув її — так сталося, що над чаркою. Аби не марнувати такого щасливого збігу, він одним ковтком спорожнив чарку.

— Це справді грандіозна програма, — продовжував він, — як це там? Парам! парам! парарам! Чи щось таке, а коли вистава на сцені закінчується, космічний корабель врізається в сонце, і це все придумав ти!

Форд ударив кулаком у долоню для наочної ілюстрації. Він знову перехилив пляшку.

— Корабель! Сонце! Ба-бах! — вигукнув він. — Куди там лазерним променям та іншим дурницям. Це ж сонячне сяйво і справжня сонячна засмага! О, а пісні — аж мурашки по шкірі!

Він прослідкував поглядом за струменем рідини, що витікала з пляшки на стіл. «З цим щось треба зробити», — подумав він.

— Випити хочеш? — запропонував він. У його притупленій свідомості поволі пробивалося розуміння, що цій зустрічі давніх друзів чогось бракує, і пов’язане це щось із тим, що черевань навпроти у костюмі платинового кольору і білосніжному капелюсі навіть не спромігся видобути з себе ані «Привіт, Форде», ані «Приємно зустрітися, ми так давно не бачилися». Він взагалі залишався німим. А ще точніше, він ані поворухнувся.

— Хотблек? — озвався до нього Форд.

Важка м’язиста рука опустилася на плече і відштовхнула його вбік. Він незграбно зсунувся з стільця і підвів очі, аби переконатися, чи бачить, кому належить ця нечемна рука. А власника руки було важко не помітити, бо росту був він близько семи футів і при цьому статурою хоч куди. Тобто будовою нагадував він шкіряну софу — гладенька, лискуча шкіра, випуклі форми і туга набивка. Костюм, який розпирав його тіло, здавалося, для того тільки й пошито, аби продемонструвати, як важко впхати отакого здорованя в штани і піджак. Шкіра обличчя нагадувала шорстку апельсинову шкуринку і була кольору стиглого яблука, але на цьому й закінчувалися усі приємні риси.

— Хлопчику… — сказав здоровань таким глухим голосом, наче йому довелося непереливки, дістаючись з глибини легень.

— Чого тобі? — озвався Форд. Він знову зіп’явся на ноги і був розчарований, коли переконався, що ледь дістає здорованеві до плечей.

— Шуруй звідси, — наказав здоровань.

— Та ну? — сказав Форд і одразу ж засумнівався, чи не багато він на себе бере. — А ти хто такий?

На якусь мить той замислився над відповіддю. Він не звик, що б йому ставили такі запитання. Однак через хвилину він знайшовся на відповідь.

— Я той, хто каже, щоб ти забирався звідси, — сказав він, — перш ніж я тобі допоможу.

— Послухай, — знервовано сказав Форд — у нього замакітрилося в голові і йому хотілося присісти і спокійно обміркувати ситуацію. — Послухай, — продовжував він, — я давній приятель Хотблека, а…

Він кинув