Світлана Талан - Оголений нерв

class="p1">За півгодини перед нею стояла свекруха, вбрана так, ніби зібралася стара діва на останні у своєму житті танці. Світло-блакитна блуза з рюшами на грудях, чорна спідниця прямого крою ледь прикривала коліна, туфельки на низеньких тонких підборах і недоречні білі шкарпетки, які жінка натягла до середини литок. Він неї несло дешевими парфумами, брови підведені чорним олівцем, а заштриховане пудрою обличчя прикрашали розмальовані, як у російської матрьошки, щоки і яскраво-червоні губи. Настя не втрималася і пирснула.

— Щось не так? — стара побігла до дзеркала.

— Ви пудрилися перед дзеркалом чи в пітьмі? — розсміялася Настя.

— А що? Погано? Мені не личить?

— Візьміть серветку, зніміть хоча б половину свого макіяжу, а то по дорозі відпаде як погана штукатурка, — сміялася Настя.

Свекруха з перекошеним від образи обличчям подибала у свою кімнату.

— Я так старалася, так старалася, — почулося за дверима.

Настя все ще не вірила, що референдум відбудеться. Прагнула сама подивитися, чи будуть відчинені хоча б найближчі школи, де зазвичай були дільниці на виборах. До того ж вона за час хвороби засиділася вдома, тому вранішня прогулянка їй не завадить. Не дуже хотілося самотньо гуляти містом, але Валерій після нічної зміни відмовиться, Іванна скаже щось на кшталт: «Кожне покоління повинно спілкуватися із собі подібними, щоб не було суперечок батьки-діти». Геник — у Оксанки, подруга — на референдумі у комісії. Доведеться зателефонувати Вадимові, йому також не завадить розвіятися. Вадим одразу погодився і вже за годину чекав її біля будинку.

— Може, все-таки зайдеш до нас поснідати? — ще раз спитала Настя, бо знала, що Вадим не хоче ні їсти, ні готувати.

Вадим очікувано відмовився, пославшись на те, що Валерій уже ліг відпочивати після роботи. Вони пішли до найближчої виборчої дільниці, але вона була зачинена. Жодного оголошення на дверях не було. Двірник завзято розмахував мітлою, прибираючи сміття з доріжок біля школи. Іноді підходили люди і про щось його запитували. Чоловік невдоволено бурмотів і відсилав їх геть.

— Нема, — раділа Настя, — ніякого псевдореферендуму нема! Сподіваюсь, що й інші дільниці не відчинилися, — раділа вона, як дитина.

— Подивимося далі, — сказав Вадим.

Вони повільно пішли проспектом. Місто вже повністю прокинулося, багатоголосо зашуміло, загуло. Люди поспішали у своїх справах, але серед них було неважко виділити тих, хто йшов на референдум. На подив Насті, було багато молоді. Подружжя разом із святково вбраними дітлахами весело поспішало в бік найближчої дільниці. Йшли також люди середнього віку та поважного. Настя з Вадимом зайшли у квартал, де у приміщенні школи була дільниця. У навстіж розчахнуті двері тягнувся потік людей, яким набридло спокійне життя і хотілося того, про що мали туманне уявлення. З дверей з протилежного боку виходили ті, хто вже зробив свій вибір.

— Ось тобі, бабо, й дівочий вечір, — зітхнула Настя. — Здається, місцева влада продовжує відсиджуватися. Не змогли чи не схотіли не допустити псевдореферендум? — вона радше розмірковувала, ніж запитувала.

— Ще погуляємо та подивимося? — запитав Вадим. Настя погодилася.

Вони йшли містом, всюди зустрічаючи охочих проголосувати. Іноді люди запитували інших, де відкриті дільниці для голосування, бо були відчинені не всі. Настя бачила, що Вадим уже зовсім не той. Зі жвавого, веселого та говіркого він швидко перетворився на сумного, мовчазного, задумливого. Здавалося, що втрата сина була для нього втратою того життєвого кістяка, який дає сили та тримає на цьому світі. У його гарних карих очах назавжди застигли смуток і нестерпний душевний біль, а погляд оживав лише тоді, коли наближався гурт юнаків. Чоловік вдивлявся до болю в очах, намагаючись побачити серед них свого сина, а коли розумів, що його нема, надію заступав смуток.

Насті хотілося сказати щось втішне, але знала, що словами тут не зарадити, не розсіяти біль втрати, і вона не знаходила слів. Вона була невдоволена своєю нерозторопністю, але дуже боялася зробити другові ще болючіше. Найліпше присісти на лавці десь у сквері, обняти Вадима, притиснути до грудей, щоб він відчув поруч близьку людину, яка його розуміє і співчуває, можливо, навіть дати змогу висловити все, що наболіло на душі, вилити емоції та біль слізьми. Проте вона не наважувалася цього зробити, боячись, що чоловік неправильно її зрозуміє. Можливо, він відчував це, тому між ними було легке напруження.

Вони обійшли ще кілька адрес, де раніше були виборчі дільниці. Більшість із них не відкрилися, але кілька на все місто все-таки запрацювали, тому складалося враження, що багато людей прийшли «поставити хрестики». Вадим запропонував зайти кудись випити кави, Настя погодилася. За кавою поговорили про щось неістотне, незначне й розійшлися по домівках. Вадим пішов, а Настя довго дивилася вслід знайомій постаті, на чиї плечі звалився непосильний тягар, зробивши поставу старою і сутулою.

Розділ 32

Геннадій сказав Оксанці, що кілька днів поживе у батьків, бо рідко їх бачить і вже скучив за ними. Насправді була інша причина. Останнім часом відчувалося напруження у їхніх відносинах, тому вирішив на якийсь час віддалитися від дівчини. До того ж випала гарна нагода зібратися всією компанією. Щоправда, зустрінуться вони на тренуваннях, точніше, після «качалки» зберуться у скверику, щоб трохи поговорити. Ініціатором розмови став Геннадій, бо не міг більше сидіти вдома склавши руки. Попередня спроба роздобути зброю зараз здавалася йому наївною та дитячою, тому інші задумки хотілося обговорити з друзями. Кожен мав свій погляд на події в країні, тож настав час промацати, хто чим дихає, кому можна довіритися повністю, кому — частково, а при кому краще прикусити язика.

Після референдуму головою самопроголошеної Луганської Народної Республіки став Валерій Болотов, і незабаром сепаратисти затвердили свою конституцію на «республіканських зборах». Ось сьогодні Геннадій мав намір дізнатися, хто із його друзів живе в ЛНР, а хто — в Україні.

Вечір видався тихим, спокійним, навіть вітер, який зазвичай любить гасати вулицями міста, десь затих серед зелені, задрімав. Хлопці після занять у спортзалі пішли у скверик. Колись тут було чисто, прибрано, охайно, кущі мали достойну стрижку, на клумбах красувалися квіти, а доріжками прогулювалися молоді мами з дітьми. Зараз у скверику про колишнє нагадували недоламані лавки та залишки доріжок, на яких крізь павутиння тріщин в асфальті пробивалися бур’яни. Хлопці знайшли більш-менш уцілілу лавку навпроти клумби, посеред якої височів якийсь самосійний кущ.

— Так посидимо чи по-людськи? — звернувся до друзів Іван.

— Ми й так сидимо не по-звіриному, — огризнувся Денис.

—