Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

О пів на дванадцяту Фабіан вирушив до церкви. Він знов побіг через майдан до входу в церкву з західного боку. Минаючи водограй зі статуєю лицаря, він завернув, щоб привітатися з лицарем Вовком.

Коли він стояв і дивився на статую, йому здалося, ніби там чогось не вистачало. Але чого? Фабіан заплющив очі й спробував уявити собі статую такою, якою вона звичайно була. Він дуже виразно побачив обладунки, щит, меч і спис… Спис! Саме його не вистачало. І він згадав, як батько розповідав про двобій перед міським муром.

Екскаватора знищив камінний спис.

Дивне відчуття охопило Фабіана. Його кидало водночас то в жар, то в холод. Легенда про Михаїла і дракона, дзвони й Вовчі Гори… Все це промайнуло в його голові.

Невже церковні дзвони покликали лицаря Вовка повернутися достоту так, як і тоді, давно-предавно? Невже він зійшов із п’єдесталу й сам виступив проти свого найлютішого ворога, урятувавши місто вдруге? Хлопець зиркнув на Вовка, а тоді на перстень у себе на пальці.

— Чи це сталося тому, що я вас покликав? — спитав він. — І хоч ви знов нас добряче налякали, я пишаюся тим, що я ваш родич!

Фабіан підняв руку для вітання. Довкола водограю мерехтіло сонячне проміння. Йому здалося, що статуя ледь помітно кивнула головою, але він не був того певен.

Коли Фабіан знов зайшов у церкву, його зустріла глибока тиша. Він розглянувся по нефові, де панував безлад.

Потім його погляд упав на каплицю Фенріса. Сьогодні збігав термін поновлення угоди; він розгадав загадку — тайник має бути в каплиці. Фабіан підійшов до неї, відчинив ґратки й зайшов усередину. Там він заліз на саркофаг і став його обмацувати. Далебі десь тут має бути зелений камінь. Його так захопили пошуки, що він не помітив, як збіг час.

Зненацька над ним упала темна тінь, і він глянув угору. В кінці саркофагу стояв Оксамитовий Лицар, хоч вигляд він мав украй жалюгідний. Чорний оксамитовий костюм звисав на ньому обгорілими штріпками, а білого капелюха не було й близько. Шкіра на ньому злазила та облуплювалась, але темні окуляри й досі сиділи на носі. Одначе неважко було помітити, що він задумав щось лихе.

Нараз Фабіан згадав слова одного з ангелів: «Нехай він ніколи не заходить у каплицю. Бо тоді всім нам буде непереливки!» А тепер він був тут.

— Я знав, що тобі захочеться сюди прийти, — засичав Оксамитовий Лицар. — Як ти насмілився зганьбити мою могилу! Вона таки моя, навіть якщо я ніколи не лежатиму тут у подобі Фенріса. — Він облизав потріскані губи й захрипів далі: — Мабуть, знов Фелікс утнув дурницю, дозволивши мені піти. Може, Вовк мене й зупинив, але й цього разу не вбив. Чому? Проклятуще ваше співчуття!!! Я можу відомстити за себе лише єдиним способом, цебто забрати тебе з собою! Я не буду тебе вбивати, о, навіщо, то було б надто просто. Я заберу тебе з собою! Ти довіку змушений будеш валандатися там, де валандатимусь я. Ми — однієї крови, і ти це мусиш визнати!

Спершу Фабіан від страху аж заціпенів. Не було жодної можливости втекти, тож єдине, що йому лишалося, то це нападати.

Він кинувся з саркофага вниз і вгатив Оксамитого Лицаря в живіт. Чоловік звалився додолу, Фабіан — на нього. Хлопець не розумів, звідки в нього взялася сила, але поки вони борюкалися, він відчував, що його розбирає дедалі більша лють. Як йому спротивіло це настирливе створіння! До речі, чого це воно завжди ходить в темних окулярах? Фабіан роздратовано хряснув по окулярах, і вони злетіли додолу й закотилися під саркофаг.

Оксамитовий Лицар заревів.

Фабіанове серце мовби зупинилося. Ось вони, очі, — туманні, сірі й невиразні, що звикли ховатися за окулярами! Фабіан прикипів поглядом до якоїсь бездонної порожнечі. В ній нічогісінько неможливо було прочитати, там було щось дуже жахливе.

Асмодеус, Фенріс, Фенвік, Оксамитовий Лицар… — у Фабіановій голові промайнули всі ці імена. Він раптом збагнув трагедію темного ангела: той, хто має багато імен, власне, є ніким, і в нього немає нічого свого. Фабіан десь читав, що очі — дзеркало душі, але це створіння не мало навіть душі. Вона була так само порожня, як і його могила, достеменно так, як Фелікс і казав.

Одначе Фабіан уникав дивитися Оксамитовому Лицареві у вічі. Здавалось, ніби його засмоктувало й затягувало в них, як у безодню порожнечі. Фабіан чимсили намагався втриматися, проте очі засмоктували його все дужче й дужче. Він відчув невимовне бажання віддатися на їхню волю. Бажання не опиратися й просто дати собі впасти…

Раптом біля нього з’явилось якесь смарагдове світло. На кам’яній долівці заграв зелений промінь.

Зібравши свої останні, відчайдушні зусилля, Фабіан схопив Оксамитового Лицаря за барки і так його тряснув, що голова темного ангела торкнулася того місця, де грав промінь. Камінь під ним зробився зелений. Порожні сірі очі затягували його мов у вир, не відпускаючи ні на мить. Ось-ось він у них упаде, й тоді все скінчиться.

Промінь ледь-ледь пересунувся і влучив Оксамитовому Лицареві у вічі. Крик, що вирвався з його грудей, був жахливіший за будь-який інший крик, чутий Фабіаном у своєму житті. Він волів би ніколи більше не чути такого крику. У відчаї хлопець міцно вхопився за відлоги чоловікового піджака. Якби ж тільки утримати, утримати!

І тут він відчув десь у глибині очей світло. Зелене світло, що ставало дедалі сліпучіше. Урешті-решт ті два ока спалахнули ясно-смарагдовим світлом, крик Оксамитового Лицаря гучно залунав у Фабіанових вухах, і все перед ним потемніло.

Коли Фабіан прийшов до тями, Оксамитового Лицаря вже не було, а голова його лежала в Феліксових обіймах. Ангел гладив йому чуб і лагідно втішав, а весь страх, що охоплював Фабіанове серце, безслідно зник. Його ангел з’явився тоді, коли найбільше був йому потрібен. Хлопець розплющив очі й розглянувся по Фенрісовій каплиці. Згори дивився на нього ангел Рафаїл, і Фабіан пригадав зелений промінь.

«День середліття вість несе… Зелений промінь — над усе». Це було сьогодні. Він себе переміг.

— Угода десь тут, — сказав Фелікс, так наче Фабіан говорив уголос. — Але ти сам повинен вичислити, де вона.

Сонце світило в каплицю і красиво вигравало барвами на всьому, що там було. Гра фарб линула од вікна, що було з південного боку, від прекрасного вітража, на якому було зображено юну діву Марію.

— Хто розмалював це вікно? — спитав Фабіан.

— Та хто ж? —