Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

Раптом я відчула, що не хочу малювати, що малювання — це просто вихваляння, а головне — набиратися дедалі більше досвіду, вражень.

Прекрасне чисте сонце на криваво-червоних стовбурах.

А спускаючись донизу, я мала довгу розмову з милим сором’язливим французом Жаном-Луї. Він погано говорив англійською, а я — погано французькою, але ми добре порозумілися. Він був такий лякливий. Боявся Пірса. Ревнував до нього. Ревнував, що Пірс незграбно обіймає мене йдучи, отим дурним своїм жестом. А потім виявилося, що Жан-Луї хоче стати священиком.

Потім Пірс поводився так грубо. Оця дурна незграбність англійського чоловіка, з якою він боїться показатися слабким, з якою буцімто жорстко говорить правду в очі. Він помічав, що бідолашному Жанові-Луї я подобаюся, звичайно, приваблюю його, але в цього був і інший бік — не сором’язливість як така, а тверде рішення стати священиком і жити серед мирян. Просто колосальне зусилля, домовленість із собою. Щось таке, як знищити всі старі картини і почати все спочатку. Тільки в нього це щодня. Щоразу, коли він бачить дівчину, яка йому подобається. А Пірс тільки й спромігся сказати: «Зуб даю, він тебе в еротичних фантазіях бачить».

Оця жахлива зарозумілість, нечутливість випускника приватної школи. Пірс щоразу розводиться, як він не любить свою школу в Стоу. Наче це вирішує всі проблеми, наче казати, що ти щось ненавидиш, означає, що воно не має над тобою влади. Я завжди бачу, коли він чогось не розуміє. Він тоді стає цинічним, говорить шокуючі речі.

Коли я потім, значно пізніше, розповіла про це Дж. П., він просто сказав: «Бідолашне жабеня, він, мабуть, потім стояв навколішках і молився, благаючи, щоб тебе забути».

Я дивилася, як Пірс кидає камінці в море — де це було? — десь коло Валенсії. Такий прекрасний, як молодий бог, із золотистою засмагою, чорнявий. У плавках. А Мінні сказала (адже вона лежала біля мене):

— От добре було б, коли б Пірс був німий.

А тоді:

— А ти пішла б до нього в ліжко?

Я відповіла:

— Ні.

А потім:

— Не знаю.

Пірс підійшов і поцікавився, що це ми так хіхікаємо.

— А мені Нанда секрет розповіла, — сказала Мінні. — Про тебе.

Пірс якось слабенько пожартував і пішов із Пітером до машини по їжу.

— Який же секрет? — спитала я.

— Тіло перемагає розум, — сказала Мінні.

— Розумна Кармен Ґрей знає природу речей.

— Я відчула, що ти скажеш саме це, — промовила вона.

Вона малювала на піску, а я лежала на животі й дивилася. Вона продовжила:

— Я маю на увазі, що коли він такий неймовірний красень, то можна й забути, що він дурень. Можна подумати: от вийду за нього заміж, навчу його… Правда ж? Але й розумієш, що він же не навчиться. Або для забави будеш із ним спати, а тоді настане день, коли зрозумієш, що закохана в його тіло, жити без нього не можеш, і залишишся назовсім із його противною душею.

І додала:

— Це тебе не лякає?

— Не більше, ніж багато що.

— Я не жартую. Якщо ти вийдеш за нього заміж, я більше з тобою не розмовлятиму.

І вона не жартувала. Вона швидко глянула на мене своїми сірими очима, як кинджалом уколола. Я встала, поцілувала її і пішла назустріч хлопцям. А Мінні й далі сиділа там, дивлячись у пісок.

Ми обидві вміємо й можемо докопуватися до суті, такі вже вдалися. Завжди, коли вона мені казала, як поводитись, я дослухалася до її слів. Власне, так воно і є з тим, кого відчуваєш принаймні рівним собі, тим, хто бачить углиб так само гарно, як ти. А те, що пов’язане з тілом, завжди відходило на другий план. І я завжди в глибині душі гадала, що Кармен ніколи не вийде заміж. Це дуже складно з усталеними уявленнями про світ.

А тепер я думаю про Дж. П. і порівнюю його з Пірсом. І Пірс не має жодних переваг. Лише золотаве тіло, яке кидає камінці в море.

5 листопада

Я йому сьогодні влаштувала!

Стала кидатися речами нагорі. Спочатку подушками, потім тарілками. Мені так хотілося їх побити.

Але я справді була жахлива. Як розбещена дитина. Йому довелося важко. Він такий слабкий. Він би мав дати мені ляпаса.

Він таки мене спіймав, утримав від розбивання чергової нещасної тарілочки. Ми так рідко торкаємось одне одного. Не люблю цього. Це як крижана вода.

Я прочитала йому цілу лекцію. Розповіла про нього, про те, що йому робити в житті. Але він не слухає. Він любить, коли я розмовляю про нього. Але йому байдуже, що я кажу.

Більше не писатиму. Зараз читаю «Почуття і чутливість»[31] і хочу дізнатися, що ж буде з Маріанною. Маріанна — це я, Елеонора — це та людина, якою мені треба бути.

Що, коли він потрапить в аварію? Якщо з ним станеться удар? Та що завгодно?

Я помираю.

Я не можу звідси вибратися. Усім, що я зробила позавчора, я це собі довела.

6 листопада

День. Не обідала.

Іще спроба до втечі. Усе було настільки близько, що практично безпрограшно. Але — ні. Він просто диявол.

Спробувала симулювати апендицит. Мені це спало на думку кілька тижнів тому. Завжди думала, що це вже крайній варіант. Який не можна змарнувати, погано підготувавшись. Про це не писала на той випадок, якщо він знайде щоденник.

Я втерла тальк в обличчя. Тоді, коли він вранці постукав у двері, я разом ковтнула всю сіль і воду, яку спеціально для цього заготувала, натисла на корінь язика — і все вийшло вчасно, він зайшов і побачив, що мене нудить. Я грала як могла. Лежала на ліжку, волосся злиплося, трималася за живіт. У піжамі й халаті. Стогнала помалу, ніби я страшенно мужня й терпляча. А він стояв і все питав: «Що з тобою, що з тобою?» І в нас була якась така відчайдушна уривчаста розмова, Калібан намагався відмовитися від того, щоб везти мене в лікарню, а я казала, що він повинен це зробити. І раптом він здався. Він пробурмотів щось на зразок «Це кінець» і вибіг з кімнати.

Я почула звук залізних дверей (я просто лежала і дивилася в стіну), але засуви не замикалися. Тоді зовнішні двері. І стало тихо. Було так дивно. Так раптово, так повністю. Спрацювало. Я натягла шкарпетки й черевики