Грегорі Девід Робертс - Шантарам

приказка: «Лев повинен час від часу гарчати, щоб нагадувати коню про його страх». Цей поліціянт створює проблеми на своїй ділянці. Люди не поважають його, і це його турбує. Через це він створює ще більше проблем, а люди поважають його ще менше. Тепер же, побачивши, що йому дали такий бакшиш — набагато більший, ніж отримують зазвичай копи,— вони почнуть трохи поважати його. Те, що великий Хадербгай заплатив йому так добре, справило на них враження. А якщо люди поважатимуть цього поліціянта, менше проблем буде для всіх нас. Але все, як у приказці: коп — лише кінь, а Хадербгай — лев, і лев прогарчав.

— Ви охоронець Хадербгая?

— Ні-ні! — засміявся він.— Пан Абдель Хадер не потребує охорони. Але я...— Абдулла зупинився, і ми обидва подивилися на сиву людину в скромному автомобілі,— я готовий віддати за нього життя, якщо ви це маєте на увазі. Задля нього я готовий навіть на більше.

— Навряд чи людина може зробити для когось більше, ніж віддати за нього життя,— сказав я, усміхнувшись із цієї чудернацької фрази і з того, як поважно виголосив її Абдулла.

— Може, може,— відповів він, обійнявши мене рукою за плечі.— Людина може зробити для іншого значно більше.

— Я бачу, ви затоваришували з нашим Абдуллою, містере Ліне? — запитав Хадербгай, коли ми сіли в машину.— Це добре. Ви повинні стати близькими друзями. Ви як два брати.

Подивившись один на одного, ми з Абдуллою недовірливо розсміялися. Я був блондином, він — брюнетом; у мене були сірі очі, у нього — карі; він був персом, я — австралійцем. На перший погляд, важко було знайти двох менш схожих людей. Але Хадербгай сприйняв наш сміх з таким щирим подивом, що ми поспішили погамувати його. Автомобіль рушив з місця, попрямувавши по Бандра-роуд, а я думав про те, що сказав Хадер. Хоч які різні були ми з Абдуллою, Хадербгай, напевне, таки мав рацію.

Так ми їхали десь із годину, аж на околицях Бандри автомобіль збавив хід і звернув у вузький провулок.

— Ходімо, містере Ліне,— сказав Хадербгай.

Водій лишився біля автомобіля і, притулившись до капота, розгорнув обгортку паану, якого Абдулла купив йому коло ресторану «Хаджі Алі». Я подумав, що за весь цей час він не вимовив ні слова, і здивувався з того, як уміють зберігати мовчання в цьому галасливому перенаселеному місті.

Ми увійшли крізь широку кам’яну арку в довгий коридор і, піднявшись на два сходові прольоти, опинилися в просторому приміщенні, заповненому людьми, димом і гучною музикою. Стіни цієї прямокутної зали були обтягнуті шовком і обвішані килимами. У глибині її було невелике підвищення, де на шовкових подушках сиділи чотири музиканти. Уздовж стін були розставлені низькі столики, оточені зручними подушками. З дерев’яної стелі звисали блідо-зелені ліхтарі. Від столика до столика снували офіціянти, розносячи чорний чай у високих склянках. За деякими столиками люди палили кальяни, що наповнювали повітря запахом чарасу.

Коли ми увійшли, чимало людей схопилося з місця, вітаючи Хадербгая. Абдуллу тут теж добре знали. Декілька чоловіків кивнули йому, помахали рукою або підійшли поговорити. На відміну від відвідувачів «Хаджі Алі», тут до нього ставилися приязно, обіймали і надовго затримували його руку в своїй. Один із присутніх був мені знайомий — Шафік Гусса, або Шафік Сердитий, котрий орудував усіма повіями поблизу матроських казарм. Ще трьох я впізнав з газетних фото: відомий поет, суфійський діяч і боллівудська зірка другої величини.

Серед тих людей був адміністратор цього приватного клубу, низенький чоловічок в кашмірському жилеті. На його лисій голові була мереживна шапочка хаджі — це означало, що він здійснив паломництво до Мекки. На лобі видніла темна пляма, яка з’являється у деяких мусульман в результаті постійного контакту з кам’яною підлогою під час молитов. Адміністратор розпорядився, й офіціянти негайно принесли ще один столик з подушками і встановили його в кутку, звідки було добре видно сцену.

Ми сіли за столик, схрестивши ноги,— Абдулла праворуч від Хадербгая, я ліворуч. Хлопчик в шапочці хаджі, афганських шароварах і жилеті приніс нам миску з рисом, густо приправленим порошковим чилі, і таріль з горіхами та сушеними фруктами. Нам налляли чаю і поставили на столику тарілку з пиляним цукром. Я хотів був відмовитися від цукру, але тут утрутився Абдулла.

— Містере Ліне,— всміхнувся він,— адже це справжній персидський чай, і його треба пити так, як це роблять в Ірані.

Він узяв шматочок цукру, затиснувши його між передніми зубами, і почав цідити чай крізь цей шматочок. Хадербгай теж пив чай крізь шматочок цукру, гідно і врочисто, як і все, що він робив.

На сцену вийшли три співаки й затягнули пісню на три голоси; їхній спів був дуже виразний, солодкий і пристрасний. Вони не просто співали, а плакали і ридали, аж мені стало ніяково, неначе вони розкривали свої інтимні відчуття, свою любов і печаль.

Виконавши три пісні, співаки сховалися за завісою. Під час виступу публіка сиділа мовчки, а тепер усі загомоніли, немов хотіли позбутися чарів. Абдулла підвівся і підійшов до гурту афганців за іншим столиком.

— Вам сподобався спів, містере Ліне? — запитав Хадербгай.

— Так, дуже. Це просто дивовижно. Я ніколи не чув нічого подібного. У їхньому співі стільки печалі і стільки сили! Якою мовою вони співали? Урду?

— Так. Ви знаєте урду?

— Ні, я трохи знаю тільки маратхі та хінді. Я здогадався, що це урду, тому що деякі з моїх сусідів у нетрищах говорять на нім.

— Газелі завжди співають на урду, а ці співаки — найкращі у всьому Бомбеї.

— Це любовні пісні?

Усміхнувшись, він нахилився до мене і торкнувся моєї руки. У Бомбеї люди часто торкалися співрозмовника. Мешканці нетрищ розмовляли так завжди, і мені це подобалося.

— Так, їх можна назвати любовними піснями, але це найкращі любовні пісні, тому що в них любов до Бога.

Я мовчки кивнув.

— Ви християнин?

— Ні, я не вірю в Бога.

— У Бога не можна вірити або не вірити. Його можна тільки пізнати, та й то лише частково.

— Авжеж, наше уявлення про нього дуже приблизне.

— Так, зрозуміло, Бог неможливий. І це перший доказ того, що він існує.

Хадер уважно дивився на мене. «Так, треба бути напоготові,— подумав я.— Мене втягують в один з філософських диспутів, якими славиться Хадер. Це випробування, та ще й непросте».

— Ви хочете сказати, що щось повинне