Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

навколішки, схопивши мою руку, проте до того, як він устиг щось промовити, я торкнувся пальцем його вуст.

— Ти був гарним зброєносцем. Тепер стань хорошим фермером. Ворушись!

Я дивився на Дренга, доки він не зник у темряві. Не надто кмітливий, але відданий. Єдиний мій друг на цій клятій планеті. Єдиний друг, якого мені так бракуватиме. Особливо тепер, коли Слон…

Ці болючі помисли, на щастя, обірвав капо, який знову вмостився у сидіння. За ним у машину запхалася купа озброєних солдатів. Капо глянув на небо.

— Ось і перший промінь. Незабаром світанок. Тоді й вирушаємо.

По тому ми могли лише чекати. Повітря немов наелектризувалося від напруження, не продихнути. Світало, із темряви проступали солдатські обличчя з однаковим похмурим виразом. Я сконцентрувався на спогадах про те, що сталося за поворотом дороги, коли ми з Дренгом лежали там, так само дожидаючи світанку, згадував ті миті. Зачинені ворота фортеці, піднятий міст добре проглядалися у вранішньому сонці. Запах диму від печей, на яких готували їжу, чути навіть звідси. Зміна вартових. Нарешті ворота відчинили, а міст опустили. Потім що? Вони так і займатимуться повсякденними справами? Якщо ні, то наше військо незабаром помітять…

— Сигнал! — Капо добряче заїхав гострим ліктем мені під ребра.

Можна було цього і не робити. Я й сам побачив солдата, який махав нам рукою. Моя нога натиснула педаль газу, і ми рвонули на шаленій швидкості. За поворот, дорогою, підстрибуючи й погойдуючись на вибоїнах, а потім просто вперед до входу у фортецю.

Охоронці розгубилися: ми стріляли в їхньому напрямку. Раби, які тягли воза, стали мов укопані, нажахано придивляючись до машини.

Залунала стрілянина. Міст крекнув при спробі оборонців його підняти, але завадили віз і раби. Стусани та заклики до порядку, кожна секунда згаяного часу давала нам можливість наблизитися. Вони нарешті покотили віз назад у ворота, але було вже запізно.

Ми наблизились до нього. Передні колеса вдарилися об міст, нас усіх підкинуло у повітря й донизу із пронизливим звуком.

Я натиснув гальма, коли ми врізалися у віз. Раби й охорона пострибали у рів, щоб не бути збитими, а ми із заблокованими колесами влетіли акурат у ворота.

— За Капо Дімонте, за гроути, за Господа Бога! — загукав капо, кинувшись в атаку.

Інші помчали за ним. Я ж скочив із машини на міст і попрямував у ворота.

Скрізь крики, вереск і постріли з рушниць. Позаду мене клекотів вир армії, що атакувала. Я міг бачити, як капо та його люди билися на подвір’ї, обороняючи механізм воріт від солдатів, які намагалися його підняти. Хоча підняти його не вдалося б через велику вагу машини на ньому. У цьому й полягала вишукана простота мого плану. Щойно я заїхав на міст машиною, його стало неможливо підняти. Тепер іншим військам, тим, що чекали за воротами, забезпечено вільний вхід у фортецю.

Битва за фортецю Капо Доссії розпочалася.

Розділ 30

Атака була справді несподіваною. Наші війська перетнули міст і зайняли фортецю ще до того, як солдати Капо Доссії повиходили з казарм. Утім, попри нашу кількісну перевагу, охорона на стінах боронилася завзято.

Для поширення паніки у військах Капо Доссії я, ввімкнувши звукові ефекти псевдопарової машини, скерував її на ворожі лави. Хоч у мене кілька разів і вистрелили, більшість солдатів позадкувала й кинулася навтьоки. Я роззирнувся навколо і побачив, що битву майже виграно.

Оборонці на стінах підняли руки, здаючись. Нас було значно більше, тож вони воліли врятувати власні життя, а не битися за капо до останньої краплини крові. Біля центральної фортеці група офіцерів демонструвала кращий бойовий дух — там іще точився запеклий бій. Проте один за одним офіцерів повалили на землю або примусили здатися. Двоє з них намагалися пробратися у фортецю, але важкі двері зачинили просто в них перед носом.

— Принесіть факели! — репетував Капо Дімонте. — Давайте викуримо цих смердючих щурів!

Бій стих так само швидко, як і спалахнув. Люди Капо Дімонте захопили ворота, стіни та подвір’я. Купи трупів слугували доказом жорстокості нападу. Раби трусилися зі страху біля стін, а солдатів, які здалися, забрали геть. Тільки центральна будівля ще залишалася в руках оборонців. Капо Дімонте знав, як цьому зарадити. Він розмахував факелом над головою й волав на весь голос:

— Чуєш, Доссіє, ти, жирний кнуре, тут тобі й смерть! Виходь битися зі мною, або я спалю тебе. А заразом згорять усі чоловіки, жінки, діти, собаки, щури, голуби, які там з тобою. Виходь битися, потворо, або тебе засмажать, як біфштекс!

Хтось із башти у відповідь вистрелив із рушниці, і куля відскочила від бруківки біля ніг капо. Дімонте змахнув закривавленим мечем — і заревіли постріли. Його війська почали стрілянину. Кулі рикошетили в кам’яні стіни, з глухим стукотом уганялися у зачинені двері, свистіли у вікна… Коли стрілянина вщухла, зсередини ще долинали крики.

— Лиш одне попередження! — гукнув Капо Дімонте. — Я не воюю з жінками та солдатами, які здалися. Покладіть зброю — і ви вільні. Якщо відмовитесь, вас спалять живцем. Я хочу одного: видайте мені ту свиню, Капо Доссію. Чуєш мене, Доссіє, ти, паскуда, свиня, слизняк…

І так далі, раз уже Дімонте зачепив свою улюблену тему. Факел курівся і тріщав у його руках, а всередині будівлі зчинилися метушня й галас.

Раптом двері різко розчахнулися, і Капо Доссія скотився сходами. Він був босий, заледве одягнений, але з мечем.

Побачивши свого ворога, Капо Дімонте втратив рештки здорового глузду. Він загарчав з люті й кинувся вперед. Доссія, із закривавленим обличчям, звівся на ноги та підняв меч для оборони.

Цю гарну виставу дивилися всі. Поки билися ватажки, між солдатами запанувало неоголошене перемир’я. Вояки поскладали зброю, з усіх вікон башти над ними повистромлювалися цікаві. Я зліз із сидіння і став перед машиною, звідки прекрасно проглядалися суперники.

Обоє добре треновані й люті. Меч Дімонте вдарив по мечу Доссії, коли той хотів ним змахнути. Доссія гарно парирував удар, зробив випад, але Дімонте встиг ухилитися. Сталь била по сталі.

Рухаючись туди й сюди бруківкою, вони рубалися шалено: на кону стояло життя когось із них. З точки зору майстерності бій був, правду кажучи, доволі примітивний — випад, перехоплення, випад, перехоплення, але досить енергійний. Глядачі зашуміли, коли Дімонте пустив першу кров — поранив Доссію в бік. Сорочку того швидко залила кров.

Початок кінця. Дімонте сильніший і агресивніший, у куражі перемоги. А Доссія… Якщо він випив стільки,