Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

Однак Летиція була виключенням. Розглядаючи її струнке, гнучке тіло, я дійшов висновку, що моя вихованка належить до рідкісного різновиду жінок, кому одяг тільки шкодить. Плаваючи і пірнаючи у прозорій воді, дівчинка була подібною до граціозного дельфіна незвичного золотавого забарвлення.

Милуючись цією привабливою картиною, я ледь не проґавив людей, які ломилися до нашої лагуни крізь хащі. Оце був би сюрприз!

На щастя, хтось із них заволав:

— Епіне! Лікарю! Де ви поділися?

Це були наші матроси, чимось налякані.

Летиція прожогом вискочила з води, якось натягла штани й сорочку, після чого відгукнулася:

— Тут я! Що сталося?

З’ясувалося, що один телепень-марсовий (довготелесий незграба на прізвисько Маяк) надумав купатися прямо у затоці, чого робити в жодному разі не можна, тому що тут скрізь кишать акули. На мілководдя ці хижі створіння не запливають, але біда чигає на того, хто захоче пірнути зі скелі у глибокому місці.

Рибина просто промайнула повз Маяка, зачепивши своїм шорстким боком і обідравши йому шкіру. Можна не сумніватися, що після розвороту вона б його зжерла, бо вода апетитно забарвилася кров’ю, але товариші встигли витягти матроса на берег.

Тепер він репетував як навіжений — сіль роз’їдала рану.

Летиція блискуче впоралася з цієї нескладною, але незвичною для неї травмою. Промила хворе місце прісною водою, змочила лікувальним розчином, перев’язала чистою ганчіркою, й інцидент був вичерпаний.

Після цього ніхто з моряків не насмілювався купатися навіть у безпечних лагунах.

Пообідавши, всі попадали спати — прямо на теплій землі. Задрімав було і я, зручно прилаштувавшись на гілці кипариса. Після хитавиці й вітру ця колиска здалася мені дуже затишною, і я провалився у глибокий, безтурботний сон, який буває тільки на суходолі.

Мені примарилося небо, і я літав у ньому, то злітаючи у густу синяву, то плавно падаючи вниз, так що завмирало серце. Це мій улюблений сон. Я бачу його, тільки коли все навкруги добре і на душі спокій.

Та зненацька у дальньому кінці небокраю вигулькнула хмара, вся бузкова від накопиченої грозової сили. Хмара шипіла і виблискувала блискавками, немов гартоване ядро, що вилетіло з гармати. Дра-да-да-дах! — прокотилася вона лунким громом.

І знову: дра-да-да-дах! Дра-да-да-дах!

Я схопився і розплющив очі.

Небо було ясне. Нічим не. захмарене сонце ледь починало хилитися до заходу.

Дра-да-дах! — ударив десь неподалік новий розряд грому.

Повітря злегка гойднулося. Я покліпав, щоб прогнати рештки сну, і побачив, що матроси підвелися і швидко біжать до шлюпок.

Підхопилася й Летиція, яка спала під моїм кипарисом.

— У чому справа? — крикнула вона.

Ніхто їй не відповів.

— Мерщій на корабель! Мерщій! — махав рукою боцман.

Мій чутливий нюх уловив запах пороху, а потім знову пролунали звуки гарматного залпу. Десь неподалік точився бій!

* * *

Через чверть години ми піднялися на борт фрегата, який стояв у самісінькій горловині бухти зі спущеними вітрилами, надійно вкритий тінню скель.

У відкритому морі, на відстані півмилі від острова, гуркотала й вивергала дим морська битва. Я злетів на середину фок-щогли, щоб зрозуміти, хто з ким воює, і водночас чути розмови на баку, де офіцери скупчилися довкола капітана.

— Червоний — це англієць, — повідомив Дезессар, у якого був найпотужніший окуляр. — Бачу прапор з хрестом святого Георгія. Три інші — іспанці.

— Що за дурень поставив вітрила такого кольору і пофарбував корабель білою фарбою? — спитав канонір Кабан. — Дорого, непрактично, а головне — якого біса?

Річ у тім, що один із кораблів, англійський фрегат з незвичним для кораблів цього класу хижим нахилом щогл, був з білосніжними бортами і з вітрилами ясно-багряного кольору — нічого подібного мені раніше бачити не доводилося. Він ішов навскоси до вітру, назустріч трьом вишикуваним у лінію іспанцям, не відповідаючи на вогонь їхніх носових гармат. Невже він збирався стати з ними до бою? Один проти трьох? До того ж флагман ворожої ескадри був майже вдвічі більшим, а решта кораблів приблизно того ж розміру, що англієць?

Однак, придивившись, я зрозумів, що у дивного судна немає іншого виходу. Під вітром, на відстані милі, море пінилося бурунами — там безсумнівно знаходилося пасмо підводних рифів. А робити поворот проти вітру не було сенсу. Іспанці враз вийдуть на пряму наводку і пустять ворога на дно. Виходячи з мого чималого досвіду, можу сказати, що кожен, хто втрапляє у подібну халепу, спускає прапор, щоб уникнути даремної загибелі. І жодне адміралтейство світу не звинуватить капітана за таке рішення.

Можливо, англієць тому і не відповідає на постріли, що хоче підійти ближче і здатися?

— Я якось вже бачив це судно. Воно називається «Русалонька», — почув я голос Логана. — Це оснащення, схоже на крила сокола, одного разу побачивши, ніколи не забудеш. Тільки вітрила були не багряні, а сріблясті. Корабель не військовий. Він належить одному дивакові, англійському лорду.

Не пам'ятаю, як його звати. Один мій знайомий торговець доставляв на борт припаси. Каже, не корабель, а палац на воді.

— Значить, англієць — багатший? — збуджено запитав Дезессар. — Треба вискочити зі сховку і приєднатися до союзників! Мерщій, поки ця «Русалка» з червоним пір'ям не спустила штандарт! Тоді за правилами ми матимемо право на частину здобичі!

Він хотів дати команду боцману, але штурман заперечив:

— На вашому місці я б не поспішав. Іспанцям ще доведеться пововтузитись. Хіба не ясно з кольору вітрил, що англієць — несповна розуму? Якби він мав здоровий глузд, то вже здався б. А він відкриває гарматні порти, бачите? Краще вступимо в бій, коли іспанці обламають йому ікла. Але, звісно, до того, як «Русалка» спустить прапор. Не вистачало ще, щоб ми втрапили під залп її гармат. Якщо не помиляюся, там встановлені потужні 32-фунтівки. Одного такого ядра досить, щоб переламати наш грот, як соломинку.

Штурмана підтримав королівський писар:

— Дуже розумно! Згідно з правилами, здобич ділять за числом вимпелів, з поправкою на кількість гармат і присутній екіпаж. За вимпелами ми можемо претендувати на 25 відсотків, за гарматами… — Він попросив у одного з сусідів трубу і почав прикидати. — Так… На лінійному кораблі сімдесят чи близько того, на фрегаті сорок, на корветі тридцять — разом сто сорок. А у нас всього п'ятнадцять. Тобто за гарматним коефіцієнтом ми отримуємо одну дев'яту… За екіпажним коефіцієнтом ще гірше. Нас менш ніж півсотні, а іспанців чоловік шістсот-сімсот. Максимум того, на що можна сподіватися — 10 відсотків. Якщо ж англієць поскубе союзникам пір'я, та ще, дай Боже, відправить один із кораблів на дно, наша частина помітно збільшиться.

Офіцери