Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

— Не будемо мірятися, де небезпечніше: під німецькими бомбами чи бандерівськими кулями. Тебе зараз відвезуть, відпочинь. Треба — лікар огляне. Та чого вже там, звичайно треба.

Майор поклав руку на телефонну трубку.

— Федоре, це зайве. Мені пощастило, ані подряпини. Це завдяки Нечаєву, до речі.

— Капітан отримає своє.

— Ти говориш таким тоном, ніби зібрався його покарати.

— Не шукай подвійних смислів там, де нема, Клаво. Я ще не вирішив, чи представляти його до нагороди за порятунок дружини свого начальника. Уяви, як це виглядатиме.

— Він ризикував життям.

— На війні всі ризикують щодня. За твоєю логікою, медалі треба давати щоразу, за кожен бій. Капітанові цілком вистачить подяки в особисту справу. Таке цінується більше, ніж медаль, повір мені. У нашій службі — особливо.

— Добре, тут тобі вирішувати. І мова не про Нечаєва. Про Марту.

Брови Полиніна скочили вгору.

— Б’юся об заклад, ти зараз попросиш мене звільнити прачку. Не вийде. Ти нічого не знаєш, і я не збираюся тобі доповідати. Є докази її співпраці з підпіллям. Нехай вона не цькувала бандерівців на тебе, там доказів на десять років таборів щонайменше. Розкрутимо по повній — більше нацокає.

— Ти б програв заклад, — тихо мовила Клавдія. — Я хочу допомогти цій дівчині. Вона щиро намагалася помогти мені, узагалі була дуже доброю. Звичайно, є певне розчарування. Укотре переконалася — місцеві нас не люблять, дивляться вовками. Це мине, я чомусь так думаю.

— Клаво, не тягни. Кажи коротше — чого хочеш?

— Побачення, Федоре.

— З Мартою?

— Так, із Мартою. Поговорю з нею.

— Про що?

— Вона молода. Вона не повинна, не має права занапастити себе. Спробую переконати в цьому. Є аргументи.

Полинін подивився на дружину так, ніби бачив її вперше.

— Знаєш, це хороша ідея, — сказав нарешті.

— Побачення?

— Знайди, Клаво, слова, які вона почує. Мені здається, у тебе вийде. Переконай Марту піти на співпрацю зі слідством. Тим більше, схоже, що вона теж не мала нічого проти тебе. Щиро порадила відьму з хутора?

— Не відьму, Федоре. Прошу тебе!

— Нехай — лікарку, цілительку, ворожку, чаклунку, кого там ще треба! Чорт із нею! — Він почав заводитися. — Пошукай потрібних слів. Знайди до неї ключик. Вийде пшик — нехай, але спробувати ми повинні.

— Ми?

— Ти бажаєш полегшити долю Марти. Я — схилити її на наш бік. Перевербувати, якщо вже прямо казати.

— А я, твоя дружина — тепер ще й твій агент?

— Агентура заряджена без тебе, Клаво. Але ти захотіла побачення. Будемо домовлятися. Я дозволяю — ти спробуєш. Коли так, Марту за годину приведуть сюди.

— Просто сюди? — Рука обвела кабінет.

— Не в слідчу тюрму ж тебе вести. Там не дуже затишно. Смердить, крики різні. То не для твоїх очей і вух. То що?

Клавдія стомлено кивнула. Сперечатися з чоловіком у подібних речах вона не збиралася — марно.

Марту били.

Вона витерла кров, але подертий одяг, кривавий синець на половину лиця, розбита губа були красномовними. Дівчина завмерла у дверях, і Клавдія підвелася їй назустріч. Конвоїр заштовхнув арештантку в кабінет, сильно, не стримуючись, поштовх виглядав ударом. Марта влетіла всередину, не втрималася, рухнула, виставляючи машинально скуті кайданками руки перед собою. Та поранена лівиця підвернулася, і дівчина впала, ударившись лицем об підлогу.

Клавдія кинулася до неї, нахилилася, мовчки спробувала підняти.

Марта чомусь пручалася, і Клавдія кинула благальний погляд на Полиніна. Той сидів за столом, роблячи вигляд, що заглибився в папери й це все його аж ніяк не обходить. Зрозумівши — від майора допомоги не буде, Клавдія знову заходилася піднімати Марту.

Та застогнала — зачепили забите місце.

— Ой, я не хотіла! — зойкнула Клавдія.

— Ти ще пробачення в неї попроси, — зауважив Полинін, не підводячи голови.

— І попрошу!

— Не треба, — вичавила із себе Марта. — Пустіть, я встану сама.

Коли Клавдія відступила, дівчина справді звелася без сторонньої допомоги, спираючись на зчеплені руки.

— Товаришу майоре, — Клавдія розвернулася до чоловіка, — її можна розкувати? Марта не нападе ні на кого, поводитиме себе спокійно.

Нічого не кажучи, Полинін підвівся, з гуркотом відсунувши стілець, на ходу витягнув ключик від наручників, розстебнув їх, підкинув на руці, поклав у кишеню галіфе.

— Гляди, вони нас усіх готові голими руками душити, — зауважив, рушив до дверей. — Тридцяти хвилин вистачить?

Клавдія розгубилася. Вона не думала, що так легко зможе домогтися цього побачення. І тим більше не уявляла, скільки часу потрібно для розмови.

— Не знаю…

— Повернуся за півгодини. Конвой за дверима. У разі чого — кричи.

Уже прочинивши двері, зупинився, згадавши щось, повернувся до столу, прихопив папіроси й аж тепер залишив жінок самих. Ззовні клацнуло — їх зачинили. Клавдія ковзнула поглядом по ґратах.

— Прикидаєте, чи можу втекти? — запитала Марта, дивлячись на неї одним, не підбитим оком.

— Нікуди ти не втечеш звідси. — Вона відразу вирішила перейти на «ти», відкинувши всі умовності й цим самим підсвідомо наслідуючи чоловікову манеру. — Ти обдурила мене.

— Як саме? У чому?

— Марто, ти весь час мене дурила.

— Я прала вашу білизну.

— Але при цьому ненавиділа мене. Усіх нас, чиї простирадла, наволочки, спіднє терла своїми руками. Скажи, ти не думала в такі моменти, що стискаєш у кулаках мою шию?

— Для чого ви так кажете?.. Особисто проти вас я нічого не маю.

— Ти брехала. Усміхалася мені — і брехала.

— А треба було признатися: та, хто пере для вас, зв’язкова нашого підпілля? Ви так це собі уявляєте?

— Зараз я уявила, як повертаюся до тебе, притискаю клумак з білизною, а ти стріляєш мені в спину.

— Ще ми їмо людей.

— Не блазнюй! — Клавдія підвищила голос. — Не кривляйся, ти не в тому становищі.

— Я чудово розумію своє становище. Мені не викрутитися, не відбрехатися.

— Коли так — чому не пишеш зізнання? Чому дозволяєш отак себе бити, катувати?

— У мене ніхто дозволу на те не питає. — Марта вичавила із себе щось подібне до сумної посмішки. — А зізнаватися в тому, чого від мене вимагають, я не хочу й не буду.

— Чого ж такого неможливого від тебе хочуть?

— Зізнатися в пособництві бандитам. У тому, що зраджувала Батьківщину й допомагала зрадникам.

— Хіба це не так? — Клавдія подалася вперед. — Марто, я бачила тих бандитів майже як тебе! Я змушена була ховатися в лісі, ледь не зариватися в землю, мов черв’як! Уже півроку я тут, а ходжу озираючись! І це у своїй, рідній країні, на Батьківщині!

Дівчина забрала з лоба пасмо волосся.

— Тут не ваша земля, не ваша Батьківщина. Ви прийшли сюди