Вікторія Амеліна - Дім для Дома

Полковник сміється, сам він, мабуть, не збирається надто звикати.

Вицвілий календар із таксами викинули, на щастя, ще рік тому — нового досі немає. Маруся щось ще туркотить про новий час, коли полковник знаком просить помовчати. В телевізорі той самий чоловік, що танцював колись на параді в Берліні. Тепер чоловік повідомляє, що він втомився та йде. Полковник знизує плечима — нехай, і продовжує нарізати новорічний салат. 

Посилка з Нью-Йорком

 Пластмасовий гребінець електризує руде волосся, воно пливе у повітрі. Маруся така доросла і гарна — русалка у воді кімнати. Шкода, не бачить себе. Й хіба вже знає, що пахне тепер, як жінка? переказати батькові решту свого життя — і переказує, швидко, все через кому, плутаючи часи, як речі в антикварній крамниці: — Бабуся Ліля померла, в мене є пес Домінік, я хочу відкрити скриню, я люблю читати книжки, в мами все добре, я допомагаю їй на роботі, я добре друкую, хоча...

— Марусь! Телефон! Віра.

Русалка хапає слухавку:

— Так, пані Віро. Тато? Що ви сказали? Що? Звісно!

Давно Маруся не пахла таким щастям — відтоді, здається, як остаточно зник Марік.

— Дідусю! Мамо! — кричить вона, скінчивши розмову. — Ви просто не уявляєте! Батько надіслав для мене якийсь подарунок. З самого Нью-Йорка! З самого Мангеттена! Він дзвонитиме цієї суботи.

— Мангеттен дзвонитиме? — уточнює полковник.

Та Маруся не може сердитись на старого — їй хочеться танцювати. Я ставлю передні лапи Марусі на плечі, і ми танцюємо. Я радий за неї — й інші могли б порадіти теж. Ми ж всі добре знаємо, як воно, сподіватись на щось так довго.

У суботу, о шостій, Марусі треба бути у Віри — чекати дзвінка. Ми, звісно, приходимо набагато раніше, про всяк випадок.

— Пані Віро, а де мій подарунок? — питає Маруся.

Мабуть уявляє собі сукенку, брайлівську книжку чи перстень з сяйливим каменем.

— Та не знаю я, що там тобі, — розчаровує пані Віра. — В посилці якісь дурниці, цукерки, шкарпетки, не знати що. Ось Юрась подзвонить і запитаєш. Він минулої суботи ж дзвонив, а тебе не було спитати.

Справді, як сміла Маруся бути деінде, коли тут лунав дзвінок із Нью-Йорка? Вже стільки років мала невчасно приходить, невчасно йде. Та й сама пані Віра ніколи не знає, коли чекати дзвінка від сина. А дочекатися їй дуже хочеться. Часом вона так боїться вийти з квартири, що не йде на недільну службу.

На столі, накритому обрусом, цього разу немає ні страв, ні зошита із рецептами — лише телефон. І він, до речі, мовчить, хоча уже пів на сьому.

Страшно, що як він не задзвонить? Маруся мовчить і не рухається. Й раптом мені здається, вона пахне Машею, Великою Ба, Маріком, навіть Тамарою. Хоча Тамара ж поїхала не назавжди.

— Казав о шостій. Мабуть, щось сталося, — Віра заламує руки.

Годинник на стіні відбиває сьому.

Голуби ходять по підвіконню, стукають глухо дзьобами і летять геть.

Маруся мовчить і не рухається.

Майже о восьмій я прокидаюся від дзвінка.

Пані Віра охає в слухавку. Росте всередині Марусі страх. Дивно, як страх такої худенької дівчинки може собою заповнити всю велику австрійську квартиру з височенними стелями? Чого мала так боїться? Як говоритиме крізь цей страх, як виштовхне його з горла, аби хоча б щось вимовити?

— На, розмовляй, — каже пані Віра.

Маруся намацує телефон на столі. Так, мабуть, брали слухавку тільки воєначальники, які вже програли війну. Маруся довго мовчить, і, я думаю, вона нічого уже не скаже — як я й боявся. Але ні, вона говорить. Просто голос її раптом такий дзвінкий, дитячий, яким був тоді, коли ми вперше зустрілися.

— Мої справи? Мої справи... чудово. Вчуся? Так, я вчуся. Як? Ну... на жаль, поки що, четвірки, але я дуже стараюся. Просто важко часом. Нареченого?.. Ні, нареченого немає. Що ще? — Маруся задумується ненадовго, так, наче їй треба

Співрозмовник, вочевидь, обриває її. Можливо, надто дорого слухати про це все з Нью-Йорка.

Маруся обережно запитує про подарунок. Потім гукає Віру, просить його принести.

— Там має бути Нью-Йорк, тато каже, що ми побачимо...

— Який ще Нью-Йорк у посилці, — бурчить стара, але йде.

— Це такий сувенір, — кричить їй в сусідню кімнату Маруся. — Там і статуя Свободи, і Емпайр Стейт Білдінг і... що ще, тату? А, і Вежі-Близнюки, і взагалі все...

— Дурниці які, — крекче пані Віра.

Й справді, що значить, Нью-Йорк в подарунок? Якби це було можливо, кожен замовив би собі по Нью-Йорку. Зі всіма авеню та стрітс, зі статуєю Свободи... Посилки — це хіба не дерев’яні ящики, розміром із труну для котів? Як таке велике місто може туди вміститися? В такий ящик не вміститься навіть менше. Таке, наприклад, як Львів. Та що там, навіть Новерськ би не помістився — не те, що НьюЙорк.

Може, немає ніякого подарунка? Може, Юрась так жартує?

Я йду до кімнати, де порається в посилці Віра. Шоколадки, червоні шкарпетки із санта-клаусами, синтетичний шарф із зірками, якісь пластмасові кружки й кулькові ручки.

— А, так ось, може, це? — пані Віра шкандибає до кухні. — І що це воно таке? Блищить же ото.

— Я дуже хочу побачити твій Нью-Йорк, — тим часом торохкотить Маруся у слухавку, страх майже зник, тільки слід його ще довго не вивітриться. — Я зможу все собі уявити, навіть ту височезну вежу, де ти працюєш. Як називається твоя фірма? Пані Віро! Уявляєте, тато працює високо-високо, аж на сто п’ятому поверсі! Це ж майже у небі! Що, тату? А, так, це найвища будівля в усьому Нью-Йорку! Що, тату? Навіть в усіх Сполучених Штатах! Ви уявляєте, пані Віро? Сто п’ятий поверх!

— Який? — мружиться бабця. — П’ятий?

— Сто п’ятий, — дзвінко сміється дівчинка.

— Таких не буває, — пані Віра обережно сідає та простягає малій подарунок. — На ось, тримай свій «Ну-Орк».

Маруся тягнеться до нього, й тепер уже моя власна кров, мабуть, випромінює страх. Я боюсь за Марусю, бо я вже бачу цей самий Нью-Йорк з посилки.

— Зараз, татку, я зможу собі уявити, я завжди добре собі...

Вона замовкає. Я заплющую очі — так, наче я людина, й це може