Микола Хвильовий - Санаторійна зона

– Да, – одгукнувся анарх.

– Даремно! – сказала Майя. – А втім, мені не треба говорити вам, що в данім разі моє кохання для вас не більше, як соломинка, за яку хапається тонучий… Да?

– Да! – майже не думаючи, кинув анарх.

– Виходить, – і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись тихим негарним смішком, – виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте і не будете кохати. Це безперечно так, бо я чула – кохання зовсім не таке… Да?

– Да.

– А тепер я вам скажу, що і я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась… Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояву ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до цієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!.. Так!.. Я тайна чекістка, агент червоної охранки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму я покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам вже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? – і Майя скинула на анарха очі.

– Вірю.

– Як хочете, – і вона на хвилину зупинилась.

На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторськім плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували «люкси»: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на посьолках, і в далекім городі. Огні стояли в степу мовчазно і нерухомо. Повз них і далі виблискували холодні ріки.

– Да, я вас кохала! – казала Майя. – Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти у підвалі… Бо ж подумайте: в цім вся я. Ви розумієте?

Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою – і тільки: що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за його кожним рухом, навіть більше, – бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, – анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї, – саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.

– Так, – говорила Майя. – В цім вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан з випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які зі спокійною душею йшли на огнище… – І що мені з того – сто чортів! – що моїх пацієнтів одправляли на той світ в «двадцять чотири години»?

Майя зупинилась і положила свою долоню на чоло.

– Але не забувайте, – продовжувала вона. – За кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною, і не з десятьма, і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І оскільки до інших справ була постійна індиферентність, і оскільки я завжди пам’ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу – я просто – сто чортів! – не можу без неї жити!

З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в городі бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки знову насідав туман. Але небо було синє й спокійне.

– Да, сто чортів! – і Майя знову закинула голову і заплющила очі. – І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком, і чого б ви од мене не вимагали – я все б зробила… Але – я помилилась… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?… Да?

– Да, – коротко кинув анарх.

Тоді Майя несподівано підійшла до нього і обхопила руками його шию.

– Чижик-пижик! – сказала вона, і в її голосі зазвучала інша інтонація: – Що ж тепер прикажете мені робити?

– Не знаю.

– І я не знаю, – і Майя ще щільніш притулилась до анарха.

З Гралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку і наближався до командної висоти.

– От що, – помовчавши, раптом сказав анарх. – Я найшов! – і якось хворобливо засміявся.

– Що ти найшов? – скинулась Майя.

Анарх положив свою руку на Майїну голову.

– Це, власне, паліатив, але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення… Я от що надумав… Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б я… одійшов… в двадцять чотири години… ти знаєш куди…

Майя здригнула.

– У двадцять чотири години?

– Так… І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.

– А для чого ж це мені потрібно? – спокійно спитала Майя. Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.

– Як для чого? Ти підеш тоді в охранку і скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і… Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою фіктивну провокацію. І я мусив або утікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.

– Ти серйозно говориш? – перебила анарха Майя.

– Цілком серйозно.

– А в тебе револьвер єсть? – несподівано спитала вона і приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах анарх побачив тваринну радість.

– Револьвера у мене нема, – сказав анарх.

– Так тоді, – і Майя фальшиво засміялась, – я тобі дам свій!

Але як вона не пильнувала невимушено кидатись фразами, – їй не вдавалось. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.

Раптом вона нахилила