Йосип Васильович Турянський - Доктор Серафікус. Поза межами болю

……………………………………………

Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…

На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять…

Я лечу десь далеко…

Де вони обоє?..

……………………………………………

Зникають іскри… світло блідне…

Темніє…

Кругом мене чорна ніч…

І ніч блідне…

І не бачу ні світла, ні ночі…

Не бачу, не чую нічого.

……………………………………………

V

Сон чи ява?..

Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді…

Це сон…

……………………………………………

Якийсь голос кличе…

……………………………………………

Чую рідне слово:

– Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… голий… зимно… пізнаєш мене?

……………………………………………

Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.

Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.

……………………………………………

Він розказує:

– Знаєш: я впав хворий позаду.

На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.

Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.

Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.

Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.

На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.

Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.

Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.

Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, Богу дякувати, будеш здоров.

……………………………………………

– Де мої товариші?

……………………………………………

Остались на горі й сидять довкола огнища.

– Огонь горить?

– Ні, погас.

……………………………………………

– Вони мертві?

– Не думай тепер про них…

Важке мовчання.

……………………………………………

– Де вони… обоє?..

– Вони живуть і ждуть тебе.

Довге мовчання.

……………………………………………

Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.

І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.

……………………………………………

І тихо щезли під ледом.

Ельба, 1917

Поверненні з небуття

Бурхливий розвиток української літератури наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, численні експерименти, до яких вдавалися її представники, дозволили говорити про світовий рівень вітчизняного мистецтва слова, вихід його за межі національного буття і зосередження на глобальних загальнолюдських проблемах. Індустріалізація, урбанізація, війни, голод, душевна спустошеність і обезцінення будь-яких морально-етичних імперативів, механізація творчої справи – це неповний перелік тих питань, які поставали в центрі уваги письменників. У залежності від позиції автора в означених питаннях варіювалися й мовно-художні засоби її вираження, причому часто відбувався синтез літературних традицій попередників із новаторськими пошуками сучасності. У нагоді став високий інтелектуальний рівень українських митців, їх майже енциклопедична обізнаність, зокрема із надбанням світової філософії, психології, соціології, культурології, релігії тощо. Таким чином, з’являлися зразки справжнього елітарного мистецтва, що підняли вітчизняну літературу на якісно вищий щабель.

Значна кількість подібних творів із різних політичних або ідеологічних причин досить довгий час перебувала у небутті. Однак за останні кілька десятиліть Україна зробила значний крок у відновленні й поверненні читачеві своєї культурної спадщини. «Білих плям» в історії української літератури стає все менше. Представники «розстріляного Відродження», західноукраїнські митці слова, що працювали на території Австро-Угорської імперії, письменники й поети в еміграції та ін. – творчий доробок цих літераторів стали перевидавати, активно досліджувати, вивчати за шкільними та університетськими програмами, нарешті гідно поціновано мистецьку та наукову вартість їх творів.

Не стали винятком і митці, чиї художні тексти вміщено в цьому виданні. Роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» (1928—1929) та повість-поема О. Турянського «Поза межами болю» (1917) вийшли друком для широкого загалу за межами України. Обидва твори торкаються важливих аспектів життя українського народу першої третини ХХ ст. Причому кожен із авторів запропонував власний неповторний художній світ, у якому точиться боротьба за загальнолюдські цінності.

Тільки така непересічна, загадкова й надзвичайно ерудована особистість, як В. Домонтович (справжнє ім’я – Віктор Платонович Петров), могла написати роман «Доктор Серафікус». Народився письменник 22 жовтня 1894 року в Катеринославі у родині священика, ректора духовної семінарії. У 1918-му закінчив Київський університет і вже з наступного року почав працювати в установах Академії наук України, зокрема в Етнографічній комісії УАН. Входив до літературного кола неокласиків. У 1930 р. за монографію про П. Куліша В. Петров здобув ступінь доктора філологічних наук. Крім того, він досліджував творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, Г. Сковороди, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших українських і західноєвропейських письменників. Майстер слова, В. Петров був також істориком, археологом, етнографом і фольклористом, знав кілька мов, причому німецькою володів досконально. Хоча статті з історії літератури В. Петров публікував під власним іменем, він використовував псевдоніми Віктор Бер (у працях з інших наук) та Віктор Домонтович (до художніх творів 1920-х років).

Існує припущення, що у 1930-х роках письменник співпрацював із радянською розвідкою. Про це може свідчити той факт, що під час сталінських репресій він продовжував працювати науковцем, хоча інші неокласики були заарештовані. Відомо, що В. Петров знаходився в окупованому німцями Харкові та носив німецький офіцерський мундир, будучи розвідником у тилу ворога, а наприкінці війни опинився в Німеччині. За цю діяльність він у 1956 р. був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. У Німеччині В. Петров був одним із засновників Мистецького українського руху. 18 квітня 1949 р. він зник із Мюнхена «за таємничих обставин», а через рік опинився у СРСР. У 1956 р. митець повернувся до Києва, де отримав посаду старшого наукового співробітника Інституту археології АН України. Він одружився із Софією Зеровою, удовою лідера неокласиків Миколи Зерова, знищеного більшовиками в 1941 р. Загубивши документи під час війни, у 1966 р. В. Петров був вимушений заново захищати дисертацію. Помер письменник і науковець 8 червня 1969 р. у Києві, і був похований на Лук’янівському військовому цвинтарі. Однак до тепер інформація про нього засекречена, і саме це було причиною того, що його ім’я на довгий час було викреслене з історії української літератури.

На разі твори В. Петрова-Домонтовича (надалі – В. Домонтович) повернуті читачеві, і серед них особливе місце посідає роман «Доктор Серафікус». Він звертає увагу на такі глобальні проблеми, як механізація більшості сфер суспільного життя, а через це утрудненість людського порозуміння, розрив зв’язку між людиною та природою, міжстатеві стосунки тощо.

Відповідна й структура твору. Його сюжетна канва досить умовна, композиція нечітка, окремі її елементи взагалі випущені, кількість