Даніель Дефо - Робінзон Крузо

справді є тією самою людиною, яка двадцять дев’ять років тому заклала плантацію, обробила землю і засадила її цукровою тростиною й тютюном. До цього паперу ми приклали довіреність на ім’я добре знайомого старому шкіперу бразильського купця і скріпили все гербовою печаткою.

Тепер залишалося терпляче чекати на відповідь. Старий шкіпер запропонував мені зупинитися в його будинку й вільно користатися з його гостинності.

Розділ 47

Передчуття

Сім місяців по тому з кораблем, який повернувся з Бразилії, надійшов грубий пакет із листами й документами. Серед них був звіт про прибутки з моєї плантації за всі минулі роки і лист управителя, у якому той висловлював щиру радість стосовно того, що я дивом залишився живим і уник безлічі небезпек. Він запрошував мене особисто прибути до Бразилії та переконатися, що моя власність у належному стані. Далі управитель описував, які зміни він запровадив на плантації, скільки людей на ній працює та в який спосіб обробляють землю. На знак сердечної прихильності до мене до листа було додано шість леопардових шкур, кілька ящиків чудових солодощів і скриня з сотнею невеликих зливків золота, ще не перекарбованого в монету.

Водночас королівське інтендантство остаточно розрахувалося зі мною. З тим самим караваном суден прибули 1200 ящиків цукру, 800 мішків тютюну, а залишок суми – португальською золотою монетою, тобто моїдорами.

Важко описати, як я був приголомшений, коли прочитав ці листи й ознайомився з паперами. Моє обличчя надзвичайно зблідло, серце зупинилося, я відчув, що за мить знепритомнію; якби не старий шкіпер, котрий негайно напоїв мене лікувальним бальзамом, я напевне помер би на місці.

Протягом кількох годин по тому я не міг і кроку зробити – так охляли мої ноги. Урешті-решт довелося покликати лікаря, який, дізнавшись про справжню причину моєї хвороби, негайно пустив мені кров. Тільки після цього я став почуватися краще і зміг підвестися.

Причиною мого нездужання був зміст пакета, що прибув із Бразилії. З паперів я дізнався, що став власником статку в п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів і чудового маєтку в Бразилії, який давав не менше, ніж тисячу фунтів річного прибутку. Це так мене вразило, що спочатку я не міг вирішити, що робити з цим величезним багатством.

Насамперед старому шкіперові, який виявився вірним другом, виявив до мене стільки співчуття і був таким чесним і гостинним, я подарував п’ятсот золотих монет і призначив йому довічну пенсію в сотню моїдорів щороку. Крім того, я просив його взяти на себе обов’язок стежити за товарами, які прибувають на моє ім’я з Бразилії, і вести всі мої торговельні справи.

Тільки тоді я відчув, що виконав свій обов’язок стосовно доброго старого.

Потім я почав розмірковувати, куди мені поїхати і що робити з маєтком, який Провидіння так несподівано мені повернуло. Воістину, тепер у мене було більше клопоту, ніж за все моє багаторічне життя на острові. Адже я там був сам по собі й потребував тільки того, що завжди було в мене напохваті, а тепер на мене впав величезний тягар відповідальності. Я більше не мав печери, де міг би надійно сховати свої скарби, я не знав, куди мені їх помістити й кому довіритися. Лише старий шкіпер-португалець міг допомогти мені розумною порадою.

Обставини кликали мене до Бразилії, але я не міг туди вирушити, не передавши свого багатства в надійні руки та не закінчивши всіх справ.

Щонайперше я доручив одному ліссабонському торговцеві написати другому купцю з Лондона, щоб той розшукав мою стару приятельку-вдову, сплатив усі її борги й передав від мого імені сто фунтів стерлінгів. Ця сума мала допомогти добрій жінці вирватися з пазурів бідності. Потім я доправив морем до Йорка по сто фунтів для кожної з моїх сестер.

Проте головна перешкода моєму від’їзду до Бразилії так і залишилася. Я не знав, кому довірити мої статки, адже везти їх із собою на кораблі через океан було б справжнім божевіллям. Я довго вагався, але все-таки дійшов висновку, що мені слід повернутися до Англії та знайти там гідного розпорядника для скарбів, що впали на мене буквально з небес.

Одначе, перш аніж вирушити в путь, я вважав за необхідне відповісти на надіслані мені листи. З палкою вдячністю за прямодушність і чесність я написав моєму управителеві, віддав накази щодо керування маєтком і повідомив, що не тільки незабаром прибуду до Бразилії, а й маю намір прожити там решту своїх днів. До листа я приклав подарунки для його дружини й дітей – тонке сукно, шовкові італійські тканини, коштовні брабантські мережива. Потім я звернувся до настоятеля монастиря августинців із проханням роздати бідним залишки грошей, одержаних ним колись.

За лічені дні я з великим прибутком продав усю партію тютюну й цукру, яка прибула з Південної Америки.

Раптом мене охопили сумніви. Я звик до моря, я чимало мандрував світом, але тепер щось заважало мені знову піднятися на борт корабля. Я вагався й, коли моє майно вже було завантажене на галеон, який вирушав до Лондона, несподівано звелів перевезти все назад на берег і відмовився від плавання. Причину пояснити я не міг, але ніщо не могло змусити мене вийти у відкрите море.

Хтозна, можливо, пережиті нещастя, пов’язані з катастрофою, спричинили мої таємні побоювання. У всякому разі, вони були небезпідставні. Згодом мені довелося дізнатися, що корабель, на якому я збирався плисти, потрапив у страшну бурю та розбився. Увесь екіпаж, за винятком трьох матросів, загинув.

Так я мучився доти, доки мій старий приятель-португалець не порадив мені суходолом дістатися Ла-Коруньї та сісти там на каботажне судно, яке, не віддаляючись від берегів, довезе мене до Франції, в Ла-Рошель. Звідти я можу доїхати суходолом до Кале і перетнути Ла-Манш, плавання через який потребує тільки одного дня.

Та я відчував таку огиду до моря, що вирішив не покладатися на кораблі, а перетнути суходолом усю Португалію, Іспанію та Францію й тільки в Кале сісти на судно. Поспішати мені не було куди, і я вже заздалегідь передбачав цю подорож, яку уявляв веселою й безпечною.

Тим часом у мене з’явилася компанія – я познайомився з сином ліссабонського купця, який збирався до Англії, з двома купцями-англійцями та двома португальськими дворянами, котрі їхали до Парижа. Отже, нас стало шестеро, не рахуючи п’яти слуг, двоє з яких були моїми. Окрім П’ятниці, мені довелося взяти на службу матроса-англійця, оскільки мій приятель– дикун іще не зовсім звик до європейського побуту.

Наш маленький загін був чудово